П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Чутки розходилися швидко. Як тільки хтось із персоналу повертався з його номера, його одразу ж кидалися розпитувати: що він бачив цього разу? Коли почули, що він просить цитрину, відразу знайшлася покоївка, яка йому її віднесла. А коли вона спустилася, то на неї вилилася злива запитань. Всі вже бачили ті дивні сцени чи маски, наприклад, африканського птаха, що танцював, і кричав пронизливо криком у прочинене вікно. Або потрапляли на драматичний спектакль перед кількома перевдягненими у людей кріслами. Це був спектакль одного актора, який неначе ходив на ходулях і говорив слова, що їх ніхто не міг зрозуміти... Те, що Ежен був диваком, це — факт. Але чим він займався насправді ?

Дехто вважав, що він німий, бо видавав лише якесь бурчання і писав розпорядження на листочках. Інші думали, що у нього невідь-чому спотворене лице. Але досі всі поранені, яких вони бачили, були скромними людьми. А це ж такий багатій... «Так, він — дивний, маєте рацію, я навіть і не помітив би...» — «Тут не те, — говорила комірниця з відстані свого тридцятирічного досвіду роботи в дорогих готелях, — кажу вам, що йдеться про якесь шахрайство». Вона вважала, що це бандит-втікач, розбагатілий каторжник. Покоївки тихцем посміювалися, переконані, що пан Ежен, швидше за все, видатний актор, знаменитий в Америці, що проживає в Парижі інкогніто.

При заселенні він показав свою військову посвідку. Адже треба було обов’язково пред’являти якийсь документ (хоч поліція і рідко навідувалася в готелі такого рівня для перевірки). Ежен Лярів’єр. Його ім’я нікому нічого не говорило, мало того, дехто думав, що звучало воно якось підозріло. Ніхто в це не повірив (комірниця тоді додала, що військову посвідку дуже легко підробити).

Окрім своїх нечастих інтригуючих вечірніх виходів, пан Ежен зазвичай залишався у своєму великому номері на сьомому поверсі. І кожного разу його відвідувала лише якась дівчинка з серйозним виглядом гувернантки. Вона, очевидно, потрібна йому для того, щоб порозумітися (але ж ні, бо вона також не говорила ні слова). На вигляд їй було років дванадцять. Вона з’являлася по обіді, завжди прожогом, ні з ким не вітаючись, пролітала мовчки повз рецепцію. Але вони все ж устигли помітити, яка вона гарненька: вузеньке личко, високі вилиці, жваві чорні оченята. Вона була скромно, але дуже охайно одягнена (відчувалося, що вона має певне виховання). Одні казали, що це його донька. Швидше за все — прийомна, припускали інші. І більше ніхто нічого не міг додати. Вечорами він замовляв щось їстівне, зазвичай м’ясний бульйон і фруктовий сік, компоти, шербет — рідкі страви. А перед десятою годиною дівчинка спокійно і поважно спускалася, сідала у таксі на розі бульвару Распай. А перед тим як сісти, завжди питала про ціну. Коли ціна їй здавалася завищеною, вона торгувалася, але, прибувши до місця призначення, водій бачив, що з її гаманцем вона могла би заплатити за тридцять таких поїздок...

Перед дверима номера пана Ежена покоївка вийняла з кишені цитрину, поклала її на срібну тацю, подзвонила, поправила одяг, щоб справити належне враження, і чекала. Мовчання. Вона постукала трохи тихіше, бо хотіла прислужитися, а не перешкоджати. Нічого. Аж потім з-під дверей з’явився аркушик з написом: «Залиште цитрину внизу, дякую». Вона була розчарована, але не надовго, бо коли нахилилася, щоб покласти тацю з лимоном, то побачила, як знизу просунулася банкнота у п’ятдесят франків. Вона схопила її, сховала і втекла (як кішка, боячись, що в неї відберуть рибну кістку).

Едуард трохи відкрив двері, забрав тацю, підійшов до столика, узяв ніж і розрізав лимон на дві частини.

Його номер був найбільшим у готелі. З широкими вікнами, що виходили на магазин «Бон Марше». З вікон було видно весь Париж. Щоб жити тут, треба було мати багато грошей. Яскравий промінь світла падав на лимонний сік, який Едуард ретельно витиснув у столову ложку, на дно якої насипав певну кількість героїну. Гарний жовтувато-райдужний колір віддавав блакиттю. (Знадобилося два вечірні виходи, щоб це знайти. За ціною...) Щоб Едуард переймався ціною, треба було, щоб ціна і справді зашкалювала. Зрештою, це не мало ніякого значення. Під ліжком, в його валізі, були пачки банкнот, вихоплені з Альбертової сумки, отого мураха, який складав гроші в очікуванні їхнього від’їзду. Якби хтось із персоналу захотів цим скористатися, Едуард навіть би цього й не помітив (усім хочеться жити).

Вони їдуть через чотири дні.

Едуард обережно змішав коричневий порошок із цитриновим соком, перевіряючи, чи не залишилося нерозчинених кристалів.