П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Ви шукаєте мого чоловіка... — нагадала вона.

Дюпре підвівся, досвід підказував піти якомога швидше. Але було вже запізно (так ніби він запалив гніт, а двері запасного виходу виявилися закритими на два оберти).

— Власне кажучи, — продовжувала Мадлен, — я також не знаю, де він. А ви пройшлися по його коханках?

Вона запитала це співчутливим тоном (було видно, що вона і справді хотіла допомогти). Дюпре застебнув останній ґудзик на своєму пальті.

— Якщо хочете, можу дати вам адреси, але на це треба чимало часу. Якщо не знайдете його в якоїсь із них, раджу вам пройтися по борделях — він туди теж забігає. Починайте з отого, що на вулиці Нотр-Дам-де-ля-Лорет — Анрі обожнює його. Якщо там його нема, ідіть на вулицю Сент-Пласід, а потім у кварталі Урсулін — ніяк не запам’ятаю назву вулиці.

Вона на хвилину замовкла, а потім продовжила:

— Не знаю, чому борделі так часто знаходяться на вулицях з такими поважними назвами... Від надміру доброчинності, мабуть.

Слово «бордель» в устах цієї шляхетної жінки, самотньої у цьому великому будинку, звучало зовсім не шокуюче, а якось сумно. Як же їй має бути боляче... Але тут Дюпре помилявся — Мадлен не відчувала ніякого болю. Її почуття до чоловіка не було вражене (воно вже давним-давно зникло), враженим було її самолюбство.

А Дюпре, будучи в душі солдатом, що ніколи не програвав, залишався незворушним. Мадлен вже почала ненавидіти себе за цю роль (це смішно) і жестом зупинила його — тільки не вибачайтеся. Оце вже гірше й бути не може... Він її розумів... Вона вийшла з коридору, мимохідь кинувши «до побачення».

Анрі випало каре з п’ятірок. Він прийняв виграш із таким виглядом, мовляв, що поробиш, бувають дні, коли щастить в усьому. За столом дружно зареготали, а особливо Леон Жарден-Больйо, який найбільше програвав. Його сміх мав означати демонстративну байдужість (подумаєш, спустив п’ятдесят тисяч франків за вечір, — теж мені проблема...). Правду кажучи, так і було. Його більше хвилювала образлива перемога Анрі, ніж програна сума. Цей красень завжди отримував усе. Думали вони обоє про одне і те саме. П’ятдесят тисяч франків, рахував Анрі, збираючи карти. «Ще б годину — і я відшкодував би те, що дав отому старому опудалу в подертих калошах — тепер він зможе купити собі нові...»

— Анрі!..

Він підвів голову. Йому подали знак: хід за ним. Він трохи досадував сам на себе. Чому він так розщедрився аж на сто тисяч франків? Міг би досягти того ж результату за півціни, а може, й менше. Але він був напружений, поспішав, йому забракло холоднокровності. Це б вдалося навіть з тридцятьма тисячами... На щастя, з’явився рогоносець Леон. Анрі посміхнувся йому, роздивляючись свої карти. Леон зараз поверне йому суму (не всю, але більшу частину). А якщо додати до цього ще і його дружину та чудові кубинські сигари — це вже буде навіть більше, ніж еквівалентна відплата. Чудова думка — взяти його в компаньйони (він був не надто велике цабе, але приносив чимало користі).

Через кілька ходів (от чорт!) у нього залишилося сорок тисяч франків. Його виграш уже зменшився. Інтуїція підказувала: зупинись! А він уперто продовжував. Усі переглядалися: хтось пояснював це втомою, хтось уже попросив пальто. Була вже друга ночі, коли Анрі і Леон нарешті вийшли і попрямували до своїх машин.

— Трохи прикро, — мовив Анрі, — я спустив свій виграш. Але поквапимось!

— Уже пізно...

— Швидше, дорогенький! Я зараз маю жваву любку (одружену, будьмо відверті, але свіженьку і незакомплексовану). Шалена до нестями! Ти не можеш собі уявити, яка вона невтомна...

Леон сповільнив крок, він уже задихався.

— Якби я міг, я б заснував спеціальну медаль для рогоносців — вони на це заслуговують. А ти що на це скажеш?

— А як же... твоя дружина? — мовив той похмуро.

— О, Мадлен! Це інша річ, вона — матрона. Ти зрозумієш це, коли прийде твоя черга. З жінкою це зовсім по-іншому...

Він запалив останню сигарету.

— А ти, дорогенький, насолоджуєшся подружнім життям?

У цей момент Анрі подумав, що його відплата стала би повною, якби Деніза, посилаючись на відвідини подруги, тут же пішла з ним у готель. Але він прикинув, що відвідини Нотр-Дам-де-ля-Лорет займуть менше часу, ніж це .

Хоча це у нього все-таки забрало півтори години... І так завжди. Кажеш собі, що проскочиш, як вітер (але є двоє дів­чаток на вибір, а ти береш обидвох і по черзі).

У нього все ще грала на губах посмішка, коли він перетинав бульвар Курсель. Але усміх зник, бо він раптом побачив Дюпре. У такий пізній час? Його поява не обіцяла нічого доброго. І скільки ж він тут стовбичить?