П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Чотири дні.

Підсвідомо він визнавав, що ніколи не вірив у цей від’їзд, дійсно-таки — ніколи. Ця неймовірна історія з монументами — просто шедевр шахрайства, містифікація, яка і приснитися не може, це щось веселе і життєствердне. Все це допомогло йому згаяти час, підготуватися до кінця, і не більше. Він навіть не дорікав самому собі за те, що вплутав у це божевілля Альберта (власне, рано чи пізно кожен матиме від цього свій зиск).

Старанно розмішавши порошок, він тремтячими руками легенько поклав ложку на стіл так, щоб не вилився її вміст. Тоді взяв запальничку, підклав паклю і легенько крутнув коліщатко, щоб добути іскри. Треба набратися терпіння, поки розгориться. Він оглянув свої апартаменти. Він тут почувався майже як удома. Бо завжди жив у великих кімнатах. Цей простір був на його смак. Шкода, що батько не може побачити його в цих розкішних апартаментах, бо, правду кажучи, Едуард заробив свій капітал набагато швидше, ніж він, і не набагато бруднішими методами. Він сам точно не знав, у який спосіб розбагатів його батько. Але знав, що за будь-яким багатством ховається кілька неспростовних злочинів. Він принаймні нікого не вбивав (просто допоміг випаруватися кільком ілюзіям, трохи пришвидшивши нещадний час).

Пасмо нарешті почало горіти. Едуард підклав ложку. Суміш почала закипати, тихенько потріскуючи (треба бути дуже обережним — від цього моменту залежить усе). Коли суміш була готова, Едуардові залишилося трохи почекати, поки охолоне. Він підвівся, підійшов до вікна. Над Парижем витала вечірня заграва вогнів. На самоті він не вдягав масок і помітив своє відображення у склі, як тоді, вперше, у 1918 році, коли лежав у шпиталі... (Альберт подумав тоді, що йому схотілося ковток свіжого повітря). Який це був шок...

Едуард розглядав себе. Видовище його більше не вражало — до всього можна звикнути. Але ця туга залишилася. Безодня, яка з’явилася всередині, за весь цей час лише поглиб­лювалася. Він занадто любив життя — ось у чім проблема. Тим, для кого життя не було таким цінним, деякі речі могли здатися простішими, але не йому...

Суміш охолола. Але чому обличчя батька повсякчас постає перед ним?

Бо їхня історія ще не закінчилася...

Ця думка ошелешила Едуарда. Це було відкриттям.

У кожній історії є свій кінець — таке життя. Навіть трагічний, нестерпний, банальний — але мусить бути. А у спілкуванні з батьком його не було . Вони розійшлися заклятими ворогами і більше ніколи не бачилися. А останнє слово так і не було промовлене...

Едуард затягнув джгут довкола руки. Впускав рідину у вену. Тоді захоплено дивився у вікно на місто, на його вогні. Раптовий екстаз перехопив подих, в очах спалахнуло сяйво — він ніколи ще не відчував такого блаженства...

Люсьєн Дюпре з’явився якраз перед вечерею. Мадлен спустилася донизу і сіла за стіл. Анрі не було. Батько попрохав подати йому їжу в кабінет. Отож вона вечеряла на самоті.

Пан Дюпре...

Мадлен була дуже вихованою. Дивлячись на неї, можна було подумати, що вона справді вдоволена своїм життям. Вони стояли одне навпроти одного у величезному вестибюлі. Виструнчений Дюпре в пальті з капелюхом у руці скидався на шахову фігуру на цій чорно-білій підлозі (і це було досить символічно).

Він ніколи не знав, що думати про цю спокійну і врівноважену жінку (окрім того, що побоювався її).

— Вибачте, що турбую вас, — чемно сказав він. — Я шукаю пана.

Мадлен посміхнулася — від цього формулювання. Цей чоловік був головним компаньйоном Анрі, але говорив поштиво, як слуга. Вона лише мляво посміхнулася. Хотіла щось відповісти, але дитина в цей момент так заборсалася, що у неї перехопило подих, підігнулися коліна.

Дюпре кинувся до неї і підхопив її, зніяковівши, бо не знав, як зручніше тримати руки. В руках цього невисокого, дужого чоловіка вона відчула себе у безпеці.

— Хочете, я зателефоную? — спитав він, підводячи її до одного з крісел, що стояли вздовж стіни вестибюля.

Вона лагідно усміхнулася.

— Бідолашний пане Дюпре, тут тільки те й треба повсякчас, що кликати на допомогу. Це дитинча — якесь чортеня, воно обожнює штовхатися, особливо ночами.

Вона перевела подих, стискаючи долонями свій живіт. Дюпре все ще стояв, нахилившись над нею.

— Дякую, пане Дюпре...

Вона мало його знала, лише «добридень», «добрий вечір», «як ваші справи?». Хоч відповідей ніколи й не чекала. Зараз вона раптом збагнула, що він дуже скромний. Звичайно, він залежний, багато знаючи про життя Анрі (а значить, і про неї також). Ця думка була їй не дуже до вподоби. Вона ображалася не так на чоловіка, як на обставини, і стиснула губи.