П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Ви б мали наглядати за своїми людьми... — кинув він.

— Звичайно! У тому-то й річ, шановний пане! Але з такою кількістю ділянок хіба це можливо?

Мерлен не мав жодного бажання йому співчувати. Він замовк. Для Анрі життєво необхідно було, щоб той говорив — від людини, яка мовчить, нічого не доб’єшся. Він спробував застосувати смішну, але очікувальну тактику людини, замішаної у справу, яка її мало стосується:

— Власне... в Даргоні... що там таке відбувається?

Мерлен довго мовчав. Анрі вже було подумав, що той не розчув. А коли Мерлен відкрив рота, жодна жилка на його обличчі не ворухнулася, лише губи (важко було вгадати його наміри).

— Вам платять за кожну одиницю, чи не так?

Анрі розвів руками.

— Атож. Це нормально — оплата йде за виконану роботу!

— І ваші люди також отримують платню за кожну одиницю?

Анрі скорчив невдоволену міну, так, звичайно, і що з того?.. Що він хоче сказати?

— Саме тому у домовини просто накладали землі, — сказав Мерлен.

Анрі витріщив очі: це що іще за чортівня?

— Там у деяких домовинах останків взагалі не було, — продовжив Мерлен. — Щоб заробити більше грошей, ваші робітники перевозили та ховали домовини, в яких не було тіл, — лише земля для ваги.

Реакція Праделя була дивною. Він подумав: тьху, отара дурнів, як же йому це набридло! Отой Дюпре і всі придурки на місцях, сподіваючись заробити грошенят, витворяли казна-що. Через мить він вирішив: це його не стосується, хай виплутуються самостійно, у нього і своїх проблем достатньо!

Голос Мерлена повернув його до того факту, що він, як директор фірми, по самі вуха у болоті, а от підлеглих залишать на закуску.

— А ще... там були боші, — додав Мерлен.

Він, як робот, рухав лише губами.

— Боші?

Анрі вирівнявся на своєму сидінні. Он воно що... Це вже була його стихія. У питанні з бошами ніхто не міг скласти йому конкуренції. Мерлен ствердно кивнув, але так непомітно, що Анрі подумав — це йому здалося. І зайорзався: боші, які ще боші? Що за дурню той городить? На його обличчі вже читався сумнів, і Мерлен додав:

— Якщо ви поїдете туди, у Даргонь... — він затнувся.

Підборіддя Анрі сіпнулося: давай, добивай, що там ще за халепа?

— Замість французів у могилах поховані боші.

Анрі відкрив рота, як та риба, приголомшений цією новиною. Це — катастрофа... Але ж труп є труп. На думку Праделя, якщо хтось вже вмер (француз, німець чи сенегалець), чи не все одно? На цих кладовищах часто знаходили тіла чужоземних солдатів, адже загони постійно міняли свої позиції... Жорсткі інструкції щодо цього передбачали: тіла німецьких солдатів треба обов’язково відокремлювати від тіл солдат-переможців! Для них має бути виділене окреме місце на створених державою кладовищах. Якщо німецький уряд, а також Volksbund Deutsche Kriegsgräberfürsorge (служба нагляду за німецькими військовими похованнями) захочуть обговорити з французькою владою остаточну долю десятків тисяч «чужоземних тіл» — інша річ. А поки що переплутати тіло французького воїна з бошем здавалося святотатством.

Неможливо було навіть уявити, що бош похований у французькій могилі! Ось якась сім’я збирається над могилою, де поховані насправді ворожі солдати, себто ті, хто вбивав їхніх синів! Це межувало із оскверненням могил.

Скандал було ґарантовано.

— Я займуся цим, — буркнув Прадель, який ще не уявляв ні обсягів катастрофи, ні засобів, щоб її уникнути.

Скільки їх там було? Відколи вони запихали бошів у французькі домовини? Як про це дізнатися?

Найбільше ж він зараз хотів, щоб зникли ці кляті звіти! Будь-яким чином.

Анрі придивився до Мерлена: який же він старий... У нього були глибокі зморшки і підсліпуваті очі, а ще маленька, як на таке тіло, голова.

— Давно ви працюєте на державній службі?

Питання було поставлене чітким, авторитарним тоном військового. Для Мерлена він звучав як звинувачення. Не подобався йому отой д’Олней-Прадель, який був таким, як він собі й уявляв: випещений марнотратник, бабій і цинік. Йому на думку ще спало поширене словечко «торгаш». Мерлен погодився сісти в цю машину з цікавості, але почувався тут задушливо, як у домовині.

— Себто державним службовцем? — уточнив він. — Усе своє життя.

Він сказав це без тіні гордості чи гіркоти — просто констатація факту, він не уявляв для себе іншого статусу.

— А яку ви посаду займаєте зараз, пане Мерлен?

Це було в’їдливо сказано — неприємно. Авжеж, посада малооплачувана, й отаке стирчання на місці в адміністративній піраміді за кілька місяців до пенсії було для Мерлена мулькою раною, приниженням. Його мляве просування було пов’язане лише зі старістю, він був ніби солдат, що закінчував свою кар’єру у погонах рядового...