П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Дуже мило... — сказала вона.

— Так, непогано, — мовив Альберт.

Чи він направду придурок? Принаймні хлопець ні­яково потупився. А Поліна... Кілька хвилин на те, щоб роздивитися, зняти пальто (додайте ще пару хвилин на черевички з шнурівками). І от повністю нага Поліна стоїть посеред кімнати і посміхається довірливо до нього... У неї груди дивовижної білизни, витончений вигин стегон і доглянутий низ живота... Усе це свідчило про те, що для малої це не вперше... І що, отак тижнями торочачи, що вона не така, дівчина морочила йому голову? Хоча сама вже давно з нетерпінням прагнула приміряти на себе все зблизька. Альберт був геть збентежений. А вже через кілька хвилин він стогнав від задоволення. Здивована Поліна схвильовано підвела голову, але швидко знову заплющила очі, бо в Альберта ще була снага її порадувати. Він пережив схожу сцену із Сесіль напередодні його мобілізації (неначе кілька сторіч тому). Відтоді минуло стільки часу... Але Поліна мусила о другій годині ночі нарешті запропонувати: серденько, а може б, ми трохи поспали б, га? Вони міцно пригорнулись одне до одного. А коли Поліна вже спала, Альберт мовчки плакав од щастя, пильнуючи, щоб не розбудити її.

Після зустрічей з Поліною він пізно повертався додому. А відтоді, як Поліна танула від пристрасті у тій маленькій кімнаті, Едуард бачив його ще рідше. Перед тим як піти до неї ввечері (коли вона не працювала), Альберт заходив додому з сумкою грошей (сотні, тисячі франків спочивали в захованій під його ліжком валізі, де він більше не спав). Він дивився, чи Едуард має що їсти, а перед тим як піти, цілував схилену над новою маскою Луїзу (вона відповідала йому неуважно, з якимось докором в очах).

Одного вечора (це було у п’ятницю), коли Альберт за­йшов з портфелем, наповненим банкнотами на суму в сімдесят три тисячі франків, квартира була порожня.

З численними, найрізноманітніших форм та кольорів масками на стінах, кімната була схожа на якийсь музей. Весь у маленьких дерев’яних скалках та з величезними рогами, пильно дивився на нього північний олень карібу. Куди б не подивився Альберт — або на жерця-індіанця зі змійками на лобі, із перлами та стразами, чи на отого дивного, усміхненого лукавця з величезним носом (складалося враження, що він поглинув всі гріхи світу) — всі ці персонажі хитро видивлялися на нього, а він стовбичив у дверях зі своїм портфелем.

Можна уявити собі його паніку (після їхнього перемир’я Едуард ніколи нікуди не виходив). Луїзи також не було. Жодної записки на столі. Нічого не вказувало на квапливий виїзд. Альберт пірнув під ліжко — валіза була на місці. Чи бракувало там грошей — зразу і не прикинеш, бо купюр було напхом, навіть якщо ви візьмете тисяч п’ятдесят — це залишиться непоміченим. Була сьома вечора. Альберт кинувся до пані Бельмон.

— Він попросив дозволу взяти малу з собою на вихідні. Я погодилась...

Говорила вона це безсторонньо, без жодних емоцій, ніби читала новини з газети. Ця жінка була геть відірвана від реальності.

Альберт стривожився, бо від Едуарда можна було чекати будь-чого. А якщо уявити його на волі в місті... Куди він подався? Альберт тисячу разів пояснював йому, наскільки їхня ситуація небезпечна, отож вони мусять виїхати якомога раніше (Едуардові спокою не давав той мільйон, він і слухати не хотів про те, щоб поїхати раніше). А треба ж бути зараз як ніколи обережним, особливо уникати зайвої уваги.

«Коли вони зрозуміють, що ми накоїли, — говорив Альберт, — розслідування не триватиме надто довго, зрозумій! У банку залишилися мої сліди, мене щодня бачили на пошті, поштар приносив сюди тонни листів, нас у будь-який момент може здати видавець, який незабаром зрозуміє, у що ми його вплутали. Щоб нас знайти, поліції треба буде якихось кілька днів. А може, й годин...»

Едуард погоджувався. Треба бути пильним. І от за два тижні до їхнього від’їзду він подався із дому прогулятися з дівчинкою Парижем! Так ніби його пика була нічим не гірша від тих, кого можна побачити на кожнім кроці...

Куди вони могли піти?

— Мені відповіли, що майстер перебуває в Америках...

Лябурден завжди говорив про Америку в множині, бо був переконаний, що цим об’єднує два континенти — так, йому здавалося, висловлюється розсудлива людина.

— Чи він повернеться невдовзі? — уточнив Перікур. — Надто мало часу...

Лябурден передбачив його реакцію і тільки усміх­нувся.

— Зовсім ні, пане президенте, уявіть собі, що він так захопився нашим проектом, що відразу взявся за роботу! І рухається семимильними кроками! Подумайте лишень! Наш проект буде розроблений у Нью-Йорку (Лябурден вимовляв «Нийорк») і виготовлений у Парижі... Як це символічно...