Володимир Кошелюк - Green Card

Одним словом – весело.

Але справжнє задоволення я отримував від снайпінгу. Виявилось, що я єдиний снайпер у групі. Тому доводилось займатися додатково. Підхід до цієї справи тут був трохи іншим, ніж у Корпусі – я працював сам, інструктор тільки радив і спостерігав.

Кожен день по вісім-дев’ять, а то й десять годин безупинної роботи. Жили ми в чистенькому готелі, по двоє в номері. В сусіди мені дістався аж надто неговіркий мужик. Та це не мало значення. Прийшов, упав, в інеті полазив – і відбій. Я звик до такого ритму. Ще й зарплата, як за чотири місяці в Корпусі. Тут панувала ділова атмосфера – ніякої показухи й фальшивого пафосу.

Наша команда – двадцять осіб. Кожен придивлявся, примірявся до інших. Знали: працювати доведеться разом, і без командної спайки ніяк. Нас декілька разів тасували – забирали одних, додавали інших. З яких причин – невідомо. Можливо, через психологічну сумісність або спеціалізацію. Довелося також списати десятки аркушів психологічних тестів. Нарешті призначили лідера загону – Скаженого Діка.

За місяць й пару тижнів нас зібрали на нараду. Напівтемний зал з м’якими кріслами. В промені проектора танцюють дрібненькі пилинки. Ледве розсілися, як наперед вийшов Скажений Дік.

– Вітаю, джентльмени. Ці шість тижнів були непростими. Ви прийшли з різних служб, але з однією метою – отримувати гроші за роботу. Ми – найманці. Такі, як і тисячі років тому. Але пам’ятайте, «Academy» – сім’я й турбується про своїх дітей. З вашого боку очікується єдине – вірність і відданість.

Лідер пройшовся вздовж рядів. Ми мовчали, хтось хруснув пальцями.

– Нам належить змінити команду в Кемп-Лемоньєр. Клієнт… скажімо, дуже серйозний. Наше завдання – супроводження, охорона, захист. Детальний інструктаж на місці. Вирушаємо через п’ять днів. Вам роздадуть аркушики з переліком необхідних речей. Зброю отримаєте в арсеналі. Якщо є якісь побажання відносно одягу й екіпіровки, звертайтеся до мене. Питання?

– Кемп-Лемоньєр – де це?

– В Джибуті.

– ?..

– Це Африка, хлопці.

Усі обернулися до мене.

– Бував?

– Чув. Наші там були на навчаннях.

– І що?

– Жарко, пилюга, смердить – той же Афганістан, тільки поруч з морем.

Хтось реготнув, шеф скривив мармизу. Гомін ущух.

– Ще одне – на завданні користуватись тільки позивними – впишіть у графу анкети, яку роздали перед нарадою.

Я замислився на якусь хвильку, та й вивів – «JAR».

Наступний день минув у клопотах. На складах підбирали снарягу, взуття, одяг. Спочатку я думав, що все доведеться купувати за свої, але компанія працювала «all inclusive».

Сховища ці нагадували величезні магазини. Гарно освітлені, з блискучою кахляною підлогою. На довгих стояках акуратно висіли штани, сорочки, куртки і ще багато всякої всячини. В основному від «5.11», якщо судити по ярликах [100] «5.11 Tactical» – американський бренд, виробник одягу для мисливців, рибалок, екстремалів, але в першу чергу – спецодягу та спорядження для співробітників силових структур. .

Речі сподобались. Матеріал, пошив – те, що треба. Сервіс – як у маркеті: взяв візок і вантаж, що треба. Я звірявся із пожмаканим аркушиком. У ньому позицій п’ятдесят.

Починаю із взуття. Так, черевики для тропічного клімату. Побачив «Lova». Приміряв, наче нічого. М’які, гарно пружинять. Далі штани. Взяв чотири пари, як і вказано. Колір – койот. Сорочки, потовідвідна білизна, шкарпетки. Так, штормовка й куртка «софтшел». Що далі? Ага, флісова куртка. Хм, ще бейсболка, але це не моє. Де б його панаму вихопити? О, є! Тепер до снаряги.

Навколо метушились хлопці, грузились добром. Це ніби різдвяний магазин іграшок, тільки для чоловіків. А ще ж до арсеналу й близько не підходили!

Хто ніколи не стріляв й не тримав зброї, не зрозуміє того захвату і радості, яку відчуваєш від одного духу мастила, горілого пороху, від тої чарівної суміші запахів, що панує в зброярнях і тирах. Я вдихав на повні груди, тішачись, ніби дитина. На стелажах було все. Достеменно. Очі розбігалися, а руки самі тяглися.

Ще на тренуваннях, коли палили з усього, що стріляє, я пригледів собі гвинтівочку. У Корпусі я мав справу лише з М4, коли став снайпером – то з М40.

А тут спробував Bushmaster ACR. Це справжній витвір мистецтва, а не зброя. Змінні товстостінні стволи, шершавий замашний корпус. У руки лягла відразу, наче влита. Разом зі штурмовою гвинтівкою в моїй рознарядці була ще й снайперська. Тут я голову не ламав. За місяць пристріляв М40 і стала як рідна.