Володимир Кошелюк - Green Card

Ще тиждень ми ганяли в новому взутті й снарязі: розношували, примірялись. А одного вечора з усім добром завантажились у пузатий «Аеробус» і вирушили на «сафарі».

Проти С-17 тут просто розкіш – м’які крісла, фільми, їжа. Я майже всю дорогу прокуняв, а коли не морило на сон, читав або слухав музику.

Африка зустріла хльостким вітром і спекою. Вивантажились на аеродромі, поскидали пожитки в машини. Місце дислокації – простора будівля в дальньому закутку бази. Кімнатки на чотирьох, прибрано, в кожній кондиціонер.

Двоповерхові ліжка, залізні шафки. Зброю наказано тримати завжди при собі. За годину після прибуття представлення містерові Куну. Це наш «об’єкт».

Низький, пухлуватий чолов’яга в окулярах з тоненькою оправою й віночком сивого волосся навколо маківки. Легкий костюм, м’які замшеві черевики. Мовчки вислухав шефа, кивнув.

– Джентльмени, сподіваюсь на розуміння й співпрацю. Наша комунікація через містера… е-е…

– Діка.

– Так, через містера Діка. Усі питання, графік, особливості роботи пояснить містер Гелон, начальник моєї охорони.

Вирлоокий гевал поважно кивнув. Містер Кун глипнув на стрій і посунув геть. Один з бодігардів прочинив двері, інший прилаштувався позаду. Хто ж це такий, що його навіть на військовій базі охороняють, наче серед талібів?

Гелон щось буркнув шефові.

– Зараз усі в конференц-зал, отримаємо ввідні, розберемо зміни – й до роботи.

Просторе світле приміщення, м’які крісла рядами. Гелон виступив наперед.

– Головне завдання – забезпечити безпеку об’єкту й охорону кортежу під час поїздок. Це приміщення ми називаємо «Форт». Без попереднього запису на територію і в саму будівлю не має права заходити жоден із військових чи службовців бази.

Поки він розказував, ми мовчали як риби. Нарешті Гелон промовив: «Чи є питання?», секунду почекав і звалив. Як тільки за ним зачинились двері, шеф прочистив горло:

– Тепер по змінах. Я розробив такий графік…

Почалась служба. Ми чергували на постах, слідкували за входами й виходами, пильнували периметр. Служба не пильна, проте задовбуваста до чортиків.

У вільний час тягали залізо, ходили до тиру. Тілький того, що шеф не давав занудитися. Раз на тиждень позмінно робили вилазки в савану, ганяли на авто, відбивали «напади», переслідували «диверсантів».

Я маскувався й створював засідки, вдаючи вправного кілера. Хлопці мали розпізнати небезпеку, але дарма – не той поспит. Після кожного «бою» ми розбирали, що так, а що ні. Отак і минуло місяця півтора.

Містер Кун сидів у «Форті», ми телесувалися навколо, помаленьку дуріючи від спеки й рутини.

Лише після першого виїзду стало ясно, за що нам платять такі гроші. Ми попрямували в сусідню Ефіопію колоною з п’яти «Шевроле Тахо». Позашляховики йшли, як бетеери, не розбираючи шляху, але дякуючи підвісці всередині ніхто не бився головою об стелю.

Авто весь час мінялись місцями, не збавляючи ходу. Кінцева мета – місто Камболча, це кілометрів п’ятсот.

За кермом – виключно люди Куна. Ми у «флеках», шоломах, зброя на запобіжнику.

Зверху – безпілотник. В кожному автоекран, на який транслюється зображення. Хоч є кондиціонер, весь час пітніємо. Ось показались околиці. Дощаті халупи, купи дітей і собак. Не збавляючи швидкості, влітаємо на вузьку дорогу. Ближче до центру доводиться пригальмувати.

Юрби людей, пошарпані авто, мопеди. Усі кричать, махають руками, сигналять. На узбіччях продають овочі та зелень, у клітках галасують кури, між ногами сновигають собаки. Біля моєї правої ноги – гвинтівка. «Шеві» розсуває іржаву дрібноту, протискається до перехрестя. Звертаємо до кривої вулички. Еге, тут, здається, починається елітний район.

Довжелезні тини, кам’яниці з високими шпилями. Становимося біля якогось муру. Хвилина, друга.

Залізні ворота смикнулись, поїхали вбік. За ними – міцні хлопці в камуфляжі з «калашами». Зарулюємо на територію. Джип іще котиться, а ми вже навкруги.

Маєток. Вимощені доріжки, клумби, пальми. Фігурні альтанки, обплетені ліанами з лапатими квітами. Біля кожної рослинки зігнута трубочка, наче для коктейля.

З прозорих дверей виходять двоє чоловіків в стильних штанях, тенісках навипуск, шкіряних мокасинах. Старіший – з розплесканим носом й товстою цепурою на жирній шиї – ступає вперед, широко посміхається й трясе обома руками долоню містера Куна. Той щось мовить по-місцевому. Вся компанія разом з охороною зникає в будинку.

Ми розсереджуємося навколо авто. Місцеві бликають з-під лоба, близько не підходять. За будинком гавкнув пес, йому відповів цілий псячий хор.