Володимир Кошелюк - Green Card

– Можна, чого б ні. Де вони?

– У спортзалі.

– Зараз вирішим.

– Ага, спасибі. Ваш боржник.

Торгнули двері спортзалу – зачинені. Чутно, як гупає реп. Мій напарник – Алекс – гримнув ногою.

– Відчиняй!

Нічого. Я втушив з усієї сили – двері мало з петель не злетіли. Музика притишилась, щось зашемрало з того боку.

– Хто там, бля?!

– Відчини двері, бик. Посилка прийшла.

– Пішли нах! Ми займаємось за розкладом.

– Це хто – ми?

Двері наче пружиною відкинуло. Мизатий гевал з розмальованими руками вхопив Алекса за груди. Той з усього маху садонув коліном. Бугай гримнув на підлогу. Харчав і хапав повітря, як рибина. Ми заскочили всередину, причинили двері. Ще двоє «клієнтів» покидали штанги й дурнувато лупали, прикидаючи, хто це виключив їхнього кореша.

– Що вилупились? Струнко!

Один кинувся вперед, наче танк. Але заробивши берцем під дихало, тихенько скорчився на пружній підлозі. Третій смикався то туди, то сюди, не знаючи, що його робити. Я пішов до дверей, зачинив їх на замок. Алекс роздивлявся подертий рукав, сердито бурчав. Морячок наче прилип до підлоги, раз по раз облизуючи пришерхлі губи. Його дружбани заворушились, спинаючись на карачки.

– Я сказав – струнко!

– Зараз я встану, і ти будеш лайно жерти, скот!..

Я піддав балакуну носаком під ложечку. Той охнув, забризкуючи блювотою підлогу й тренажери.

Мабуть, їхній лідер. Треба добряче шугонуть. Я дістав ніжбагнет, згріб бугая в захват. Відчувши лезо, він став тихенький, як ягнятко.

– Слухай сюди уважно, мен! Бо якщо в мене рука затремтить, проколю вухо й доповім, що ти на нас напав. У мене два деплойменти, п’ять медалей, до того ж контракт закінчується, а ти, чмо гальюнне, свій перший вихід ще не закінчив. Встать, слухать уважно, кивать головою! Зрозумів?

Гевал голосно ковтнув. Я відпустив його, встав, обтрусився, сховав ножа. Алекс з тими двома розгільдяями тільки очі витріщали.

– Струнко!

Морячки, покректуючи, стали в шерег. Насправді – майже підлітки, тільки вимахали здоровенні.

– Значить так, салаги: на вас скаржаться, що дисципліну похерили, всіх посилаєте, товаришів щимите.

Я капрал Раш, а це ленс-капрал Мартінес. Ми особисто будемо слідкувати, чи змінилась ваша поведінка. Якщо ні…

Я замовк. Хлопці стояли рівненько, шморгали. Я пройшовся перед шерегом. Різко обернувся. Крайній сахнувся, завалюючись на інших.

– Ми зрозуміли один одного, так?

– Так.

– Що? Не чую!

– Так, сер!

– Вільно, розійтись. І приберіть тут усе…

Вони не стануть зразковими матросами, але далі наражатися не будуть. Принаймні на кораблі. В цьому рейсі – точно. Страх – найдавніша, найсильніша емоція. Вони злякались – до енурезу й черевних кольок. Що там вони – навіть Алекс трухонув. Зблід, пітніє. Лише під свіжим вітерцем полегшало.

– Ти скажений, Ден, бачить Бог. Я вже думав – дупа морячку. Заріжеш, як свиню.

– Не зарізав же.

– Вважаєш, стуконе?

– Ні.

Алекс тільки головою покрутив. У нас лишалось ще майже чотири години вахти.

Тисячі островів й острівців. Десятки курсуючих туди-сюди суден. Брудні пасмуги мазуту й шапки дрейфуючого сміття.

Ми на бойовому чергуванні. Нудьга страшенна.

Якщо морякам кожен день робота, то в нас башню зриває. Шеф як міг старався урізноманітнити щоденний розклад. Але це важко.

Розважали лише антипіратські рейди. Діяли ми разом з філіппінцями, на їхніх кораблях. Сучасні корсари були нужденними, засмаленими здохліями на старих посудинах з іржавою зброєю. Вони слухняно піднімали руки після перших черг поряд з бортом.

Лише декілька разів нам траплялися справжні профі на потужних сучасних катерах. Вони намагалися втекти, запетлять між рифів та островів. Тут ставав до нагоди гелікоптер.

Я декілька разів сидів за туреллю, пристебнутий лише ременями. Внизу хитавиця океану й палуба з метушливими людьми. Було й таке, що бандюгани пострілювали, але декілька черг швиденько заспокоювали сміливців.

Так ми телесувалися ще дев’ять місяців. Вода остогидла, аж підвертало. Навіть моряки говорили – це найдовший рейс. Але все закінчується. І от ми знову в порту Сан-Дієго з важезними баулами, на непевних ногах вантажимось в автобус.

Кемп-Пендлтон зустрів як рідних. Навкруги знайомі лиця, вітаємось, тиснемо руки. Свій барак. Своя кімната. Шафка й полички припали пилюкою, але у ванній чисто, пахне освіжувачами – видно, що прибирали.

Звалив речі, сів. Що далі? Закінчується контракт, шеф не відчіпляється. Підпишись знову на чотири-п’ять років – станеш морпіхом довічно. Воно наче й непогано, але постійні виходи, підйоми, тривоги дістали. За паспорт і грин-кард я вже розплатився зі Штатами з відсотками.