Володимир Кошелюк - Green Card

За борт скинули декілька яскравих діжок. Вони хилитались на хвилях, перекидались, пірнали, знову виринали. Я приліг на палубі, поряд навідник. Хлопці посідали позаду, підійшли морячки.

– Сто ярдів. Двісті…

Навідник гундосить. Аж вухо ріже.

– Скажеш, коли буде п’ятсот. Не роби «лічилку».

Добре, заткнувся. Бочка меншає в прицілі.

– П’ятсот.

Рахую про себе до семи. Поштовх. Поштовх. Поштовх.

– Ціль один – враження, два – враження, три – враження.

Пацани загорлали й засвистіли.

– Нормально, мужик!

– Ден кермує!

– Бачили, морячки?

– Це морпіхи, синку!

Шеф кривив кутиком рота – не зрозумієш, усміхається чи матюкатись почне.

– Нормально, Раш. Як тобі мішені?

– Нормальні.

Після стрільб пішли обідати. Що-що, а їдальня нагадувала ресторан. Стільки доброї їжі, й такими порціями – хоч завались. Після обіду – вільний час. Хто слухав музику, декілька «пекли» на приставці, я дістав книгу. Форсайтові «Пси війни» захопили з головою. Сусід знизу голосно сопів. Хлопці на маленькому столику влаштували покер-рум. Якби ще не підколихувало, взагалі ідеальне життя.

USS «Carl Vinson» розсікав Тихий океан, а ми прилаштовувались до морських порядків. Щоб зовсім не заіржавіти, в першій половині дня сержант ганяв нас або проводив теоретичні заняття. Потім – роби, що хочеш, якщо не на вахті.

Я зникав у спортзалі, валявся на нарах, читав, слухав музику. Якщо припадала вахта, розпорядок зовсім мінявся. На авіаносці ми виконували функції військової поліції.

У цій плавучій фортеці мешкає одночасно близько шести тисяч людей, тож усяке буває. Хоч у фільмах показують, що морпіхи ненавидять моряків й навпаки, але насправді все не так. Просто є різні люди, як у нас, так і у них. З багатьма ми нормально спілкувались, навіть товаришували. Але були персонажі, які регулярно порушували дисципліну, гнобили молодих, посилали командирів, улаштовували розбірки. Тоді з’являлася робота.

За чотири дні плавання дісталися бази Перл-Гарбор. Авіаносець стишив хід. Навколо снували маленькі буксири й катерки. База вражала розмірами. З рейду милувала око берегова зелень й похилі хребти гір. Кораблі стояли рівними рядочками біля причалів.

Нам дали півтора дня, щоб походити по суші.

Навколо розслаблялись веселі й п’яненькі люди. Численні крамнички, що продають туристичний дріб’язок. Місцеві продавці впарюють всяку фігню. І спека, аж мозок плавиться. Прохолодний кубрик став рятівним острівцем від цього гавайського раю.

Аж ось темне каміння вулканів острова Оаху зникло в пінистій синяві. Гіркий вітер рвав камуфляж, дрібні бризки висихали на лиці. Я стояв на палубі й спостерігав за польотами. Літаки потроху вирулювали на старт і зривались із місця, наче схарапуджені коні. За мить перетворювались на мізерну цятку. Ревище стояло дике. Недарма вся палубна команда в навушниках. На височенних надстройках безперестанку крутились антени локаторів. Океан кипів, перекидався пінистими баранчиками. Ф-фу, щось замутило.

Пора до себе.

До Філіппін тяглися днів десять. Якось налетів «маленький вітер». Так його визначив знайомий моряк.

Я ж вирішив, що нам жаба цицьки дасть. Такі хвилі й буруни – сказитись можна. Половина юніта невилазно сиділа в гальюні. Мене мутило, тягло блювать, але вивернуло тільки раз. Шеф посміювався. Через день розпогодилось, проте океан бурчав і ярився, сердито б’ючись об борти.

Маніла – справжній мурашник. Чортове тлумисько людей, човнів, щурів, старців, собак. Сморід – очі виїдає. Поти ллють, форма в темних плямах. Ми тут на десять днів. Звичайно, не в самому місті, а на базі. Ніби плануються якісь спільні навчання.

А ми поки вештаємось містом, витріщаємось на загиджені вулички. Місцеві сновигають, тицяють пальцями. У нас провідник – філіппінський морпіх. Малий, засмаглий, наче жук. Непогано розмовляє англійською.

Гарно тут тільки в Старому місті, де колись оселилися іспанці. Колоніальна архітектура, ліпнина, ковані решітки. Але справжня Маніла лежить навколо, в купах сміття, потоках покидьків, у галасі яточників-крутіїв. Лише на базі, в чистенькій, прохолодній кімнатці можна перевести дух. В інших місцях – відчуття, наче сидиш у теплиці й дихаєш одною водою. І як тут люди живуть?

Утім, виявилось, що не тільки живуть, а й бігають кроси, висаджуються з вертольота, ганяють марші в повній викладці.

Раніше я бував в екваторіальному лісі. Півтора дня в Колумбії назавжди виробили в мене стійку відразу до цієї смердючої непроникної гущавини. Але тут виявилось, що насправді я нічого не знаю про ліс. За чотири дні тренувань моя повага до місцевих морпіхів добряче зросла.