Володимир Кошелюк - Green Card

…Шпаркий вітерець смикає куртку, залазить під шапку, холодить ніс. Ми навкарачки в густому лісі на дальньому схилі. Я й не думав, що в Аризоні є такі ліси. Уявляв тільки пустелю та перекотиполе. А тут такі хащі – на витягнуту руку не видно.

Між стовбурами мелькнула тінь. Старий тицьнув пальцем – у густій хвої причаївся олень. У прицілі коричневе хутро – можна рукою торкнутись. Тисну гачок – тварина падає, як підкошена. Зриваємось, летимо туди. Проте, за Ніпокою не встигнеш. Той з усього маху хапає звіра за горлянку, гарчить, чвиркає кров’ю. Але то зайве – розкинувши гіллясті роги, олень дивиться в небо скляним поглядом. Мені раптом стало жаль такого красеня.

– Шкода його.

– Чого?

– Гарний такий.

– Ми ж не з розваги полюємо. М’ясо зав’ялим, щось спечемо. Шкіру вичинимо. Переробимо так, щоб тварина не пропала даром. А ти добре вистрелив, він не мучився. Придивляйся: навчу розбирати…

Містер Моус скинув куртку, закотив рукава, дістав ножа. Ми з Беном допомагали. За півгодини оббілував тварину, розділив м’ясо, окремою купою склав нутрощі й кістки. Все це трохи нагадувало коління кабана, тільки шкіру треба зняти. Потім старий щось пробурмотав, відрізав шмат свіжини, кинув поряд, покропив кров’ю.

– Ходімо.

– А оте залишимо?

– Для прапредків. Пожертва, щоб олені не переводились на нашій землі.

Затарившись важезною свіжиною, ми ледве дістались коней. Ніпока біг поряд, вдоволено мружачись й облизуючи закривавлену морду.

Увечері, ласуючи печенею, розговорились про життя. Містер Моус розповідав про резервацію, про права індіанців.

– От, служив в армії, закінчив коледж, але й досі не розумію тих, хто живе в містах. Постійна сутолока, юрби набурмосених людей, неба не видно…

– На території Навахо Нейшн [96] Навахо Нейшн – територія напівавтономної резервації вштаті Арізона, де проживають майже 60 відсотків усіх навахо, загальна численність яких складає 260 тисяч. діють тільки ваші закони?

– Наші й федеральні. Раніше нас хотіли заперти в резерваціях й потроху знищити. А вийшло так, що в нас тепер більше волі, ніж у білих американців.

До нас підсіла місіс Моус. Так і протеревенили допізна…

Через день я мав бути в Кемп-Пендлтон. Бен виїжджав за два дні у Форт-Беннінг.

Того вечора я вперше в житті зайшов у хоган [97] Традиційне житло навахо – споруда з колод, обмазаних глиною. . Ми ходили колами, зліва направо, за годинниковою стрілкою, себто – за сонцем. Перший – батько, далі я, потім Бен і мати. На мені справжній одяг навахо, лице розфарбоване. Батько тихо наспівує, посередині палахкотить невелике вогнище.

Рухаємось швидше, на старому хляпає вовча шкура, стирчать гострі вуха. Темп збільшується, голос дзвенить, як струна. Ми просимо в богів удачі й захисту на війні. Я молюсь, як навчила баба, свастя горить на шиї, обпікає шкіру.

Бен кружляє в танці, гарикаючи зірваним голосом. Дика міць тече жилами, бурхає червоним туманом.

Полум’я стріляє іскрами. Батько кидає у вогонь пучки сухої трави, запашний дим заповнює хоган, дере горлянку, витискає сльози. Піт летить, як у парілці, тіло стає легким і сильним. Зараз рвонув би світ за очі…

М’язи налились, жили ніби тріскотять приємним болем.

Хто знає, скільки ми молились. Старий спинився, впав навкарачки й раптом завив. Шалений гук продер поза шкірою. Я бачив лише туго натягнуту шкіру на його борлаку. Бен одразу підхопив поклик.

Люта дужість розпирала груди, вирувала в горлянці. Шалена втіха й воля.

Хоган наче зник, лишилось чисте небо, нічний дух. Зі схилів гори відізвались сіроманці.

Життя на базі йшло звичною тягучкою. Взвод оновився. Тепер я «старий». Тренування, виїзди більше не збурювали кров. Відпрацював як треба й повернувся в бараки.

Жив сам. Спочатку жахався – здавалось, ось-ось зайде Тоні, кине лахи, розповість щось дотепне. Але його не було. Офіційно оголосили зниклим безвісти.

Мені дали нового навідника – молодого хлопчину, який тільки-но закінчив снайперську школу. Той старався з усіх сил, але дружби між нами не було.

Я наче вигорів ізсередини. Просто служив. Частенько телефонував додому. Майже кожного дня спілкувався з Беном – той гарував у Форт-Беннінг. Здається, готувався до деплойменту. Інколи надзвонював Карл. Як і досі, водить своїх екстремалів. Переказував привіт від Кейва.

Так минуло з півроку. Я почувався так, ніби все життя був морпіхом. Розпорядок усотався в плоть і кров, сленг став звичною мовою. Я навіть дивувався, коли хтось із новачків не розумів мене відразу.