Володимир Кошелюк - Green Card

– З тобою посидиш. Пішли.

– Куди пішли? Поїхали.

Пікап чмихнув й завібрував. Бен вирулив на шосе. Таке враження, наче їдеш на «газоні». Суцільне сидіння – широчезний диван, де-не-де дірки, з яких виглядає щось брудне й м’яке. Між лискучих бокастих авто наш «шеві» здавався сільським дядьком серед напомаджених хіпстерів. Дехто сигналив й показував великий палець, хтось тицяв середній. Ми не зважали.

Глянцевий потік потроху виніс до бажаного місця. Бен припаркувався біля ошатної будівлі зі скляним входом й силуетами південних джентльменів на фасаді – «Tombston Tactical».

– Веселенька контора…

– Нормальна. Наш рід років вісімдесят у них отоварюється.

– Скидки?

– І це теж. Завжди знаєш, що купуєш.

Приємна прохолода, дух мастила, металу, новенького пластику. Дух зброї. Я з насолодою принюхувався. Навколо стелажі, а там – рай. На решітчастих стендах гвинтівки й дробовики. В прозорих вітринах пістолети. Посеред просторих залів дерев’яні вішаки з сотнями причандалів – мультитули, ножі, магазини, коліматори, сошки, тактичні накладки. Очі розбігаються!

– Ти пограйся, а я замовлення заберу.

От жучара…

Я почувався дитиною в магазині іграшок. Повитріщався на пістолети, потім до гвинтівок. В око впала та ж «Remington 700». З такими морпіхи-снайпери ганяли у В’єтнамі. Плавні лінії, масивний ствол. Гвинтівка наче кликала. От собача душа! Впиратися немає сили. Скільки?

– Щось підказати, сер?

Рослий, коротко підстрижений хлопець у фірмовій футболці ввічливо усміхався. А, гори воно вогнем.

– Можна глянути он той «ремінгтон»?

– Звичайно.

Приємна тяжкість у руках, затвор ходить як по маслу. Приклався – наче рідна.

– Диви, я ж казав – тебе тільки залиш біля зброї!

Поряд з Беном усміхався невисокий бородатий дядько в картатій сорочці.

– Чудовий вибір. Зразу видно знавця.

– Та я так, тільки приміряюсь.

– Не соромтесь. Для військових у нас знижки. Ми раді новим клієнтам.

– Навіть не знаю…

– Та чого ти, Брайан нормально скине. Зате постріляємо. Скажи?

– Ну так, не перший же рік працюємо…

Я здався.

– Годиться.

– Набої?

– Три сотні.

– Бери ще й оптику.

– Гулять так гулять.

– Що?

– Давайте й оптику.

Продавець заметушився. Я ще не вірив, що ось так просто куплю першу особисту рушницю. Бен тільки гиготів:

– Ти наче гьорлскаут у кондитерській!

– Пішов ти! Ходімо, одяг подивимось.

Ми бродили між стелажами, розглядаючи одяг, взуття, ножі. За півгодини я став бідніший на кругленьку суму й багатший на «Remington 700» з оптикою «Леопольд», ніж «KABAR» [94] Бойовий ніж морської піхоти США. (особисто схвалений Беном), двоє коричневих штанів, дві сорочки, панаму, куртку з башликом й черевики «Original SWAT». До рушниці в подарунок додали кофр.

Одяг я склав у новенький наплічник «Drago Gear». Почувався, ніби в день народження. Проте було якось ніяково.

– Щось завелика знижка й багато подарунків.

– Нічого, зате приманили нового клієнта. Думаю, підтримаєш бізнес.

Брайан гигоче, я теж посміхаюсь. Правду каже, зараза.

– Добре, Брай, будемо їхати, а то до ночі не доберемось.

– Давайте, хлопці. Ден, приємно було познайомитись. Бен, переказуй привіт старому й мамі.

– Спасибі, ти своїм теж.

Потисли руки. Бен закинув добрячий баул у кузов, поряд – мій наплічник. Зверху накрили брезентом.

Кофр я забрав у кабіну. Стартер гарикнув – рушили.

Жара дика. Хоч вікна відкриті, але в місті повітря наче зупинилось. Сім потів зійшло, поки вибрались на шосе. Лише за містом Бен глибоко зітхнув, припинив на узбіччі й виглушив півлітра води. Я не відставав. Сорочка наскрізь мокра, тільки напився – вода, наче крізь решето, виходить назовні.

– Ненавиджу міста… Тільки й дивись, щоб когось не гепнути чи бік не подерти. Добре, що виплутали.

Ще чотири години – й дома.

– У вас там тихо?

– Ти навіть не уявляєш, як.

– Скучив за тишею. В мене дома хата біля ставка і сусідів немає. Гарно, пташки цвірінчать…

– Не уявляю, про що ти.

– Нічого, якось зберемося – все покажу.

– Домовились. Погнали?

– Погнали.

Ребристі шини шурхонули по дрібних камінцях, здіймаючи хмари пилу. Бен хвацько вивернув на рівну стрілу асфальту й зачадив гіркуватим вихлопом.

«Шеві» бурчав, проте вперто просувався вперед, вібруючи усім корпусом. Здоровенне кермо намагалося вирватись з рук. Авто нагадувало норовливого звіра, що тільки чекає слабинки.

– Машина в тебе, як дикий кінь. Хіба копитом не б’є.