Володимир Кошелюк - Green Card

Стрільбище виявилося просторим полем понад дві тисячі ярдів завдовжки і десь п’ятсот завширшки. Нас зустрів опецькуватий дядько в сорочці навипуск й кепці, що сиділа на самісінькій верхівці круглої, ніби гарбуз, голови. Щоки звисали, як у бульдога, ріденьке волосся стирчало на потилиці, як голки їжака. Маленькі очиці глипали з-під набряклих вік.

– Привіт, босе. Це Ден. Я тобі розказував. Він снайпер, морпіх, тільки повернувся з деплойменту.

– Здоров! Я Кейв. То що покажеш мужикам? Я всіх повідомив, що сьогодні снайперський майстер-клас.

– А що вони хочуть?

– Щось таке, чого не знайдеш у Ютубі.

– Може, маскування?

– Що саме?

– Я замаскуюся, а вони хай шукають мене з відстані ста або п’ятдесяти ярдів.

– Годиться.

– Скільки лишилось до початку?

– Чотири години.

– Досить. Але мені дещо знадобиться.

Я лежу посеред густющої трави, поряд мирно сюрчить цвіркун. Мурашки бігають по нозі, але то таке. Для маскування площа чудова. Впорався хвилин за сорок. Це разом з перевдяганням.

На рубежі збираються пузаті дядьки й ще зовсім молоді хлопці. Є навіть декілька жінок. У мене «Remington 700» [90] Remington 700 – гвинтівка виробництва компанії «Reming ton Arms» (США) з повздовжно-ковзним затвором. й декілька мішеней попереду. Кейв піднімає руку: почалося. Народ заворушився, пожвавішав. Кинулись розбирати біноклі. До них десь сто ярдів. Я прихиляю голову.

Юрба розійшлася, миготить бліками, наче юрба папараці. Я входжу у звичний стан, коли час тече, ніби мед, а думок немає. Зараз тіло – один з горбочків поля, підставка для трави.

За дрібною сіткою маски почуваюсь якимсь пасічником. Ніби в дитинстві з дідом – дивимось вулики, зрізаємо трутні. Ось дід помітив матку, показує мені. Довга бджола бігає серед підлеглих, діловито перевіряє соти. Гіркий дим лоскоче ніздрі, сердиті трудівниці обліплюють сітку. Десь співає цвіркун. Як тут. Тільки замість диму солодкуватий дух різнотрав’я.

Народ притих. Кейв пообіцяв першому, хто знайде мене, пачку набоїв – тому всі дивляться обома. Ми домовились так: якщо за п’ятнадцять хвилин не знайдуть – стріляю. Потім ще п’ять хвилин – встаю, проводжу тренінг.

Гурт заворушився. Дехто тер очі, інші настирно тупились, обмацуючи метр за метром. Час. Постріл ляснув, як батіг. Я стріляв без глушника. Даю двадцятку – більш ніж половина «слідопитів» підскочили, мало не до стелі широкого навісу.

Після пострілу лишаюсь лежати. Потім, міліметр за міліметром, повертаю голову. Еге, трохи розворушив цей рій. Стрільці гуділи, щось викрикували, сміялись.

Я міг положити половину, поки надумають тікати, а іншу – на шляху до вузенького виходу зі стрільбища.

Пора розкриватись, якісь думки непевні лізуть у голову. Вони не відразу помітили мене навіть стоячого. Цивільні, що з них узяти. Потім хтось вигукнув – і ось уже верещить увесь загін. Карл либиться на весь рот, а Кейв, червоний, як буряк, аплодує разом з усіма. Якось не по собі від такої зустрічі.

Мене обступили, дивились, наче на чудо. Я тільки смикався туди-сюди й тиснув руки. Потім Кейв зажадав тиші й представив «снайпера морської піхоти, члена елітного розвідувального загону, що, перебуваючи проїздом, погодився на єдиний тренінг».

Сонце припікало. Масккостюм я скинув, але лишився в масці. Бачити моє лице їм ні до чого, та й так таємничіше. Люди оточили мене півколом, заглядали в рот. Чутно сюрчання цвіркунів й надсадний шум шосе. На спині виступив піт. Із чого почати?

– Знаєте, чому снайперів не люблять «зелені» і «Гринпіс»?

– Ні!

– Бо вони нищать траву, щоб сховатися.

Юрба вибухнула реготом.

Карл роздав бахматі брезентові куртки і штани. Кейв вправно підготувався. Є також купа різнокольорових обрізків, нитки, дрібненька маскувальна сітка.

Спочатку я трошки розповів, що та як, потім розділив усіх на чотири групи – влаштуємо змагання. Кожен вибрав костюм – і понеслось. Я ходив між людьми, помагав, жартував, поправляв. Десь за годину всі спорудили щось схоже на масккостюми.

Тепер найвеселіше. Кожна команда десять хвилин маскується, інші цього не бачать. Потім одна команда має знайти іншу. Ніколи не думав, що все пройде так гарно. Статечні дядечки раптом перетворилися на імпульсивних підлітків й затятих шукачів. Не зогляділись, як минуло дві години. Всі спітнілі й вдоволені.

Коли вже на витягнуту руку не можна було розрізнити облич, люди зібрались додому. Підходили, дякували, тиснули руку. Останнім підійшов Кейв.