Володимир Кошелюк - Green Card

– Живий!

Я ледве встояв на ногах. Старий обхопив за плечі, мало від землі не відірвав.

– Ти що – зранку зарядився?

– Пішов ти. Хоч би подзвонив!

Карл відвертався, утираючись долонею. Лице наче печене яблуко, підозріло блискотять краплі вологи. Зайшли у вітальню. Чисто. Бухлом і куревом не смердить.

– Як ти тут?

– Бухати кинув. Роботу знайшов.

– Оце так новини!

– Мужики зробили фірму і тренінговий центр. Ну там стрільбище, тури по виживанню, полювання, тактичні прийомчики. Мисливці у них є, а от справжнього мужика, що воював, – нема. То я й підрядився. Дай думаю, згадаю молодість.

– Ти наче підтягнувся, м’язи наросли.

– Перший тиждень думав – усе, кінець мені. Цілий день на ногах, спина тріщить. Але грошики гарні, бухать нема коли. Тепер тільки пивця в суботу, і то якщо занять нема.

– А що саме робиш?

– От позавчора повернувся. Водив п’ятьох хлопців полювати на алігаторів. Показував, як по джунглях іти, як маскуватись, де на привал ставать, їжу добувати. Одним словом, скаутський табір для дорослих мужиків. Хоча й дівки трапляються. Тут, на місці, ножовий бій показую, рукопашну.

– Нормально.

– Як сам? Розказуй.

– Трохи пошугали бородатих, у полоні посидів, далі втік, ще постріляли…

– В полон потрапив? Мать його за ногу!

Ми ще довгенько теревенили. Я оповідав про Афганістан, про талібів і Бена.

– Червонопикі, себто індіанці, ще ті чорти… У нас у загоні їх не було, але в сусідів один звірював. Коси до пояса, в бою, казали, скажений, наче пес. З «чарлі» скальпи дер і на пояс вішав…

Задріботів телефон. Карл підняв.

– З роботи. Зараз…

Ти ба, який ділок – з роботи! І в хаті чисто. Ніби світ перевернувся.

– Завтра вийти треба. Якісь пузані хочуть по мішенях гатонуть.

– І на скільки?

– З ранку і до вечора.

– Візьми мене з собою.

– Не знаю, спитаюся в боса. Захід приватний.

– Спитай, я підможу. Може, зі снайперок гатитимуть?

– Зараз наберу.

Поки Карл тикав у кнопки, я піднявся нагору. От пень старий – уподобав мою кімнату. На постелі валяються карти, супутникові знімки, ніж, компас. Стіл теж у паперах.

Нічого не поробиш, довелося заселятися в кімнату Ніка. Там усе як було, навіть пилюга витерта. Треба на кладовище сходити. Я кинув сумку в куток.

– Дене! Дене! Все на мазі, домовився.

– Чого волаєш? Без ніяких?

– Бос зрадів. Просив під’їхати раніше. Може, розкрутить пузатих ще й на майстер-клас із снайпінгу.

– Мені й перевдягнутись нема у що.

– Там знайдемо. В мене ціла гора мотлоху. Тільки перекусимо.

– Давай, а то живіт підвело.

Замовили реберець, гамбо, Карл зварив міцнющої кави. Давно я так не наїдався. Після обіду розвалились на дивані. Старий щось торохтів, але слова доносилися здалеку, наче крізь вату. Очі злипались, голова падала, як у ляльки. Нарешті лишилась тільки тиша.

– Вставай! У нас ще до чорта справ.

Карл ще щось пробуркотів й поплентався в гараж.

Я засунув голову під кран. Крижана вода вимивала сонний дурман. Потім насухо витер голову рушником.

Надворі басовито буркотів двигун. «Mustang Boss 429» шістдесят дев’ятого року вилискував округлими боками. Сонце вигравало на хромованій решітці. Авто тільки землю не рило. Я вгніздився збоку, Карл відкинувся на сидінні, правував одною рукою.

– Ти б узявся обома, а то не дай Боже…

– Не очкуй, синок, я водив машину, ще як твій батько й слова такого вимовити не міг.

Потихеньку вибрались на шосе. Тут «мустанг» показав клас. Вітер шелестів крізь приспущене вікно. Ми летіли за місто в сутолоці блискучих і не дуже авто. Водії лупали очима на світлофорах, деякі сигналили. Й було чого, бо Карл кермував агресивно, як чорт. Обганяв, підрізав, притискав.

За якісь сорок хвилин ми домчали до плантації. Колись тут було просторе колоніальне володіння, а тепер справжній рай для стрільців. Принаймні так було написано на дощаному щитку над входом. На КПП нас зустрів сивий чолов’яга в чорній уніформі. Глипнувши на пропуск Карла, тицьнув у мене:

– Це хто?

– Зі мною. Бос дозволив.

– Підождіть.

Охоронець сховався в будці із дзеркальними вікнами. Хвилин за десять вийшов, простягнув ламіновану картку на шнурку. Карл зарулив на стоянку.

Старий непогано влаштувався – маленький кабінетик зі столиком, комірчинка. Я вибрав просторі штани з купою карманів й вільну сорочку. Добре, що знайшлась панама – сонце добряче припікало. Карл козиряв у репліці форми армійця 60-х.

– Ходімо швидше на стрільбище – бос чекає.