Володимир Кошелюк - Green Card

День добігав кінця. Ранок починався так само.

Мене маринували місяць. А потім повернули звання, нагороди, зарплатню. Почали готувати до повернення в Штати, на реабілітацію. Я впирався, писав рапорти пачками, але, здавалось, бився головою в стіну.

Якось сиджу в офісі, чекаю відповіді на черговий папірець. Тут хтось як лясне по плечі. Шеф! У мене навіть сльози виступили. Так здавив клешнями, аж плечі хруснули.

– Чого розсівся? Ану за мною, бігом!

– Куди?

– Додому. В мене зад горить, снайпер треба, а ти тут баб роздивляєшся.

– А як же ж…

– Бігом, кажу. Зараз на медкомісію, я підожду. Потім речі в зуби – й погнали.

– Ай-ай, сер!

– Отак. Сидиш тут, зад чухаєш, а я бігай через тебе…

Я схопився як обпечений. Серце гатило, руки затремтіли. Що, як не пройду? Проте все обійшлось. Деякі лікарі, правда, морщились, розглядаючи аналізи, якісь там показники, але всі дали добро. Уже ввечері я був на FOB.

Не встиг і розпакуватись, як викликав шеф.

– Сідай. Ти як?

– Уже нормально. Комісію пройшов.

– Пройшов він… Я за тебе поручився. І капітана просив. Той аж до командира дивізії дійшов. Інакше ти б тільки загув з найближчим «бортом».

– Спасибі вам, сер.

– Розказуй тепер все як є.

Я почав з ущелини. Потім допит, побої, полон. Шеф тер кінчик носа, втупившись в одну точку.

– Вам пощастило, засранцям. Ніколи не чув, щоб хтось утік від бородатих.

– Що з Тоні та іншими?

– Коли ми дісталися «Хамві», там лишились тільки вугляшки. Бородаті підійшли по печерах і так само втекли. Трупи спеклись в один корж. Уже потім сказали, що тебе серед них немає.

– Ясно.

– Отримаєш зброю і все, що треба. Дамо нового навідника, пристріляєш зброю – і вперед.

– Слухаюсь, сер. Ще одне: можна мені додому подзвонить?

– Дзвони скільки влізе. Ось супутниковий телефон, тільки ж не ляпай зайвого, а то всім зв’язок обріжуть.

Схопив телефон, як чорт грішну душу. В Кабулі впросився відправити коротенький лист по електронці. Майже зразу отримав відповідь. Мої ледь не збожеволіли. Пишуть, а я не відповідаю. Насилу відбрехався.

Мама написала – купили мобільний телефон. Тепер у нагрудній кишені лежить маленький папірець з рядочком чисел. І подзвонити хочеться, і лячно чогось…

Я зайшов за намет, швиденько набрав номер. Гудок.

Ще один.

– Алло?

Мама. Горлянку здушив спазм.

– Алло? Хто це?

– Це я, ма.

– Денисе? Ох, Боже, синочок, а я все жду-жду, і сплю з цим телефоном. Ні на хвилину з рук не випускаю.

Чути гарно, наче ось тут говоримо. Мама плаче.

В мене потьмяніло перед очима. Дай присяду, а то ще гепнусь перед наметом – точно спишуть.

– Як ти, синок?

– Та нічого, працюю. А ви як?

– Теж по-старому, всі живі. В баби тільки тиск прихвачує, а так нічого. От добре, що подзвонив.

За два годи хоч голос твій почую. Ти не болієш?

– Та ні, все добре.

– Ось ще татові дам.

– Алло, Денисе, добрий день!

– Добрий день, та.

– Що ти там?

– Нормально. Роблю, живу. А ти як?

– Та тоже нічого. А як з грошима в тебе? Може, переслать?

– Та ні, все добре. Ви кажіть, якщо треба – я переведу, трохи підскладав.

– Та ти що, не тре. Дивись, щоб у тебе все було.

– Харашо. Тоді все, буду спать лягать, завтра вставать рано.

– Добре, дзвони, не забувай…

Трубка кавкнула й замовкла.

Я втер очі. Лишилось роздати борги – й можна додому.

У Штати ми повернулись за місяць до Дня морського піхотинця. З нашого юніта двоє загинуло, один лишився без п’ясти. Прийшло нове поповнення. На мене дивились з острахом. Але я не ганяв молодих. Після двох тижнів «карантину» задумався. Поряд стояло заправлене ліжко Тоні. Там його приставка, купа дисків. От тільки фоток не було. Видно, рідні забрали. А це лишили. Не знали, кому належать ці речі.

Я намагався довго не лишатись наодинці. В «поле» не пускали, хлопці роз’їхались. Частенько телефонував своїм. Подзвониш, і легше стає. Потім знову накочує. Згодом вирішив: треба старого Карла набрать. Чи, може, навіть зробить сюрприз.

Наступного дня я вже був в аеропорту «Big Easy».

Мрячив дрібненький дощик, люди поспішали до таксі, прикриваючись хто чим міг. Я пропустив одне авто, друге. Пощастило лише з п’ятого разу. Пройдоха водій теревенів без упину, зробив добрячий гак та ще й запросив космічну ціну. Хай. Кинув йому зім’яту бомажку.

– Здачі не треба.

Зраділий дурисвіт вискнув шинами, тільки закуріло. Я трохи постояв під дощиком і рушив до будинку.

Гм – газон пострижений, пляшки не валяються, алкаші не гадять. Де Карл? Гепнув у двері. Тиша. Гупаю сильніше. Щось шемрає. Нарешті замок клацнув.