Володимир Кошелюк - Green Card

Живіт різало наче ножем. До ребер не можна торкнутись, шкіра суціль чорно-синя. На голові здоровецька гуля, око запливло. Кожен рух витягує жили.

Спробував підвестися, тримаючись за стіну. Коліна трусяться, спина щемить, у паху горить вогнем.

Обходжу смердючий зіндан, рухаюсь по стіні. Бен прокинувся й дивиться на мою «зарядку».

– Harum zadeh [88] Брутальна лайка на фарсі. !

Над діркою з’явився гевал з автоматом, тицяє стволом. Мабуть, треба сісти. Я сповз на землю. Бородач прив’язав погнутий мідний глечик до мотузки, опустив униз. Бен цибнув, наче на здобич, швиденько відв’язав посудину. Таліб витяг мотузку.

Потім розстебнув штани й надзюрив прямо в зіндан, намагаючись поцілити в нас. Це його страшно розвеселило. Скот придуркувато гиготів, струшуючи, зав’язуючи брудні штани. Натішившись, пішов, щось мугикаючи.

– Ослотрах. Він таке виробляє кожен ранок.

– Був би ніж.

– О, ми б уже підходили до Кемп-Лезернека.

– Любиш це діло?

– Ножі? Навахо раніше носили їх у кожній складці одягу.

– Я з дитинства читав про вас. Чув такого письменника – Джеймс Віллард Шульц?

– Той, що «Ловець орлів» написав? Читав, гарно написано.

Ми довго теревенили.

– У нас у резервації сухий закон, а то наші спиваються на раз. Своя поліція, суди, територіальне управління. Наче держава в державі. Але жити тяжко, бракує роботи.

В одного роду чисто навколо будинків і гроші якось заробляють, а інші закидаються сміттям по шию і тільки з туристів гроші канючать.

– В тебе є брати, сестри?

– Ні, я сам.

– І я сам.

– Чим займався до флоту?

– Відучився в університеті.

– Серйозно? Закінчив університет і завербувався? Ну й дивак!

– Виграв грин-кард, вирішив пожити в Штатах.

– На кого вивчився?

– Викладача географії.

– Круто. У нас завжди вчителів не вистачає. Якщо й з’являються, то якісь дурні.

– А що так? Платять мало?

– Нормально. Ще й громада додає. Не хочуть, непрестижно. Та й мову бажано знати. А білі мову навахо вчити не хочуть.

– Я завжди хотів. Ще як фільм подивився – отой, про радистів [89] «Ті, хто говорять з вітром» («Windtalkers», 2002) – фільм режисера Джона Ву з Ніколасом Кейджем у головній ролі, присвячений подіям останнього року Другої світової війни на Тихому океані. . Все одно нема чого робить. Так давай, учи.

– Добре. А своєї мови навчиш?

– Легко.

Здається, знайшли зайняття. Нас поки не зачіпали, давали воду, кидали об’їдки. Бен терпляче вчив мене. Мова дивовижна. Надзвичайно складна, але захоплива. Спочатку він називав слова, я їх повторював, далі ми складали речення. Так само вчили й українську.

За тиждень Бен уже міг привітатись, сказати, як його звати, хто він і звідки. Я таким похвалитись не міг. Чудернацькі звороти, слова з різною інтонацією давались мені важко, проте я не відступав. Через місяць чи десь так, якщо вірити нашому настінному календарю, ми вже могли трішки поговорити на рідних мовах.

Дивовижне відчуття. Уперше за два роки чути українські слова, хоча й смішно вимовлені, приємно. Покарьожене, з каліченою вимовою, але своє.

Так і кантувались. Що далі – невідомо. Переговори вести ніхто не буде. Пропав безвісти, ото й усе. Тікати неможливо. З ями не вилізти, ми самі слабкі, як новонароджені кошенята, і хто знає – куди йти. Лишалось чекати.

Якось, коли сонце майже залило зіндан вогнем і ми тулились до стін, гримнула ляда. Спустили драбину, наказали підніматись. Обдираючи коліна, хекаючи, ми з Беном видобулись нагору.

Троє бандюг погнали нас уперед. Надто близько не підходили – від нас несло, як з відстійника. Вигнали посеред кишлаку на просторий майданчик. Сонце сліпило – ледве очі не вилазили. Позаду хрипів Бен.

О, старі знайомі – очкастий перемовляється з сутулим старим дідуганом.

У пилюзі наші манатки. Кивають – одягайтеся. Подертий, скривавлений армійський камуфляж. Що за чортівня? Натягаємо дрантя. Наперед виходить кругломордий з м’яким черевом. «У руках японська цифрова відеокамера. Має такий дикий вигляд, ніби комп’ютер у хижі папуасів.

Зібралась добряча юрба. Більшість – озброєні чоловіки. Декілька разів з вікна чи дверей ближчої хижі визирала жіноча голова, проте швидко ховалась.

Усюдисущі хлопчаки крутились поряд, намагаючись дістати ногою або шпурнути камінця. Аж поки похмурий таліб щось не гаркнув, і малі здиміли.

Нас знімають. Підсічка. З розмаху падаємо на коліна. Неквапом, граючись блискучим лезом, підходить дебелий бородач. Міцні зуби щирить в усмішці, ствол калаша хляпає по нозі. Зрозуміло – різатимуть голови.