Володимир Кошелюк - Green Card

– Узагалі круть. Тільки тебе торкнувся – і в захват, а ти другою рукою вже тесак тягнеш. Салага мало не наклав у штанці.

Хлопці знову іржуть.

Про ту мою фішку знали всі у взводі. Мене завжди будили, так би мовити, здалеку. Якщо голос не допомагав, Тоні брав більярдний кий і обережно штурхав.

Тепла вода не допомагала. Промив очі, налив на потилицю. Голова дудніла. Зсередини гатив настирний молоточок. Треба збиратись.

Наш загін два дні поспіль нюшить талібів. Основний склад – головорізи з розвідбату, відділення саперів, три снайперські пари. Ганяємо на запилюжених «Хамві», є ще два броньовики. Але тим виродкам допомагають місцеві. Тільки-но дрон вислідить щось схоже на «бородатих», потикаємось туди – нуль.

Ми з Тоні самі визвалися в дозор й ковтали пилюгу ще з трьома морпіхами. Салаг не було, в кожного два-три деплойменти.

Раптом «Хамві» став прямо серед шляху. Водій, люто матюкаючись, поліз під капот. Ми зайняли позиції. Чахлі арики вздовж дороги, оброслі кущами, шельпотіли гілками, наче дротом. Спочатку потрапили в піщану бурю. Тепер оця халепа. А я до всього загубив грі-грі. Якось лапнув себе за шию – нема! І де він подівся, чортзна. Хоч убий – не згадати.

Уже підійшла основна колона, а ми ще стовбичили навколо машини. До нас підбігли декілька морпіхів.

Разом насилу запустили двигун. «Хамві» ревнув, випустив струмінь чаду й рівно забурчав. Уперед…

Попереду ущелина. Дорога йде по дну. Скелі з обох боків. Щоб потрапити в квадрат, маємо пройти саме тут. Ось авто заїхало в тінь. Розмови стихли. Морпіх на турелі водить стволом туди-сюди. Тоні пошепки матюкається. Я знімаю гвинтівку із запобіжника.

Кам’яне громадисько затуляє сонце, давить на голову. У скелях чорніють діри, схожі на роти з обламаними зубами. Всенький схил ними покопаний, ніби кротовинням. Видно, карстові печери.

Дрібне каміння хрускотить під колесами. Задніх дверей немає, так що пилюга клубиться веселим вихором, забиваючись у всі щілини. Без маски вже очі б повилазили. Міцніше впираюся ногою. Світлішає. Значить, скоро кінець, пройшли…

І тут шваркнуло. Блиснуло, наче сліпуча сварка. І все.

Над очима болить так, наче череп розлетівся на шматки. Насилу розліпив повіки. Все тьмяне, дрижить і перекидається. Навколо стоїть такий дзвін, ніби хтось гатить залізякою по залізяці. Щось потекло зверху, заливаючи ніс, рот, вуха. Пирхаю, як помийний кіт. Груди розриває. Спазми не дають дихати. Не вистачає повітря. Хлипаю ротом, ледь утягую ковточок повітря. Світлі плями набирають обрисів. Перед носом стримить подряпаний черевик. Мій черевик.

Від ривка все тіло тіпнулось. Мене схопили під пахви. Навпроти сидить бородатий чоловік у замизганій довгій сорочці й шароварах. Між колін стримить АК. Під ногами валяється моя розгрузка, гвинтівка без прицілу й наплічник у засохлій, покоробленій бурій кірці. А он каска Тоні. Щасливий «набалдашник», як він говорив. Ще якісь манатки. Мене підвернуло, і потік блювоти ринув на глиняний діл. Бородатий скривився, а я отримав під дих. Світ спалахнув і погас…

Я кинувся від міцного штурхана. Ноги підгинаються, як макарони. Мене прихиляють до стіни. Входить ще один у темних окулярах і плямистому британському комбезі. Щось поджеркотіли, потому взялися за мене.

– Частина, звідки йти?

Мовчу, намагаюсь ковтнути. Але слини немає. Язик не ворушиться, скидається на висхлу ганчірку.

– Хто така? Звідки йти?

З горлянки вирвався лише хрип. Очкастий зрозумів і щось буркнув. Дебелий гевал, зарослий бородою по самі очі, подав флягу. Вода ще ніколи не була такою солодкою.

– Хто така?

– Морпіх, перша дивізія.

– Снайпер?

– Ні. Біля мене сидів снайпер.

– Брехати, гяур!

У голову з ноги. Я виключився. Відволодали – й знову. Гатили по чому влучать, але я тільки радів.

Біль чулась по всьому тілі – значить, руки й ноги на місці й з хребтом більш-менш. Бородач знову щось буркнув. Мене кинули на підлогу, як ганчірку.

Хай б’ють, до цього ми звичні. Бо як впевняться, що снайпер, замучать.

– Ти смердючий пес, твій солдат шматки м’яса, їх шакал тягай. А ти здохнеш тут!..

З носака по ребрах. Аж грудина увігнулася.

– Я радист. Недавно перевели. Не знав їх.

Вихаркую шматки крові, жовч. Краще так, бо як візьмуться по-справжньому, валятимусь обісцяний і проситиму, щоб швидше замочили. Бородаті виродки шпиняли мене, як м’яч. Якоїсь миті я знову відключився.

Отямився від добрячого штурхана між ноги. Бородаті перемовлялись, потім ухопили за шкірку й потягли надвір.