Володимир Кошелюк - Green Card

Я теж не кращий. Очі болять, губи розтріскались, спузирились.

Чотири дні спимо по дві, по три години. Якась зальотна банда просочилась з Белуджистану й кошмарить нашу зону. Снайперів постійно викликають на посилення. Ми вже з ніг збились, а я положив вісім муслімів.

FOB сховалась у брудному мареві. Насилу виколупались із «Бредлі». В спину наче кілок загнали, ноги не згинаються. Дибуляємо, як два чахлики. На блокпосту паряться морпіхи в повному спорядженні. Повітря дрижить брудними хвилями.

– О, Чіп і Дейл, диви!

– Кому підтирали зад?!

– Пішли ви, дрочуни… Очко тут відсиджуєте.

– Ми на службі миру й демократії, мать їх.

– Поцілуй себе в зад, Томмі. Піднімай свою палицю!

– Е, це дружка проси. Я не по тих ділах.

– Я тобі зуб виб’ю. Відкривай, сцикун малий.

Верткий морпіх у касці, що трохи сповзає на очі, підняв шлагбаум.

Так нас вітали після кожного виходу. Просто хлопці заздрили нашим рейдам. Їм лишається сидіти й витріщатися на бур’ян та пісок.

На базі все стабільно. В капоті «Хамві» копирсається хлопчина. Руки, лице в мазуті, піт скапує з носа. Ми потяглись в офіс. Шеф сидів за столом й клацав щось на ноуті. Вислухавши, кивнув на стільці. Потер перенісся. Очі в червоних прожилках, набульбашені мішки під ними відливають синявою.

– Затрахали ці белуджі, чи хто там вони є. Вчора обстріляли караван з харчами й БК. Розстріляли патруль. Троє вбитих, один пропав безвісти. В капітана пара з вух йде. Якщо не положимо тих скотів, нас нагнуть так, що зади горітимуть, наче на Різдво.

– Шеф, ми й так херачимо як прокляті. Мусліми не олені, не можна за ними ганятись по їхній землі. Це справа штурмовиків – заганять здобич.

– Ден, мля, ти ще мені лекцію по тактиці прочитай. Знаю я. Ці суки геть розперезались. Коротше: створюється зведений загін, потрібні снайпери. У вас найбільше ліквідацій, та й взагалі…

– Близько нікого більше немає.

– Тоні, я й не чекав, що ти затикнешся й хоч трохи послухаєш.

– Вибачте, сер.

– Та яке там. Одним словом, рушаєте через десять годин.

Ми насилу повставали. Я сперся на рушницю, наче старий дід. Тоні кректав, відлипаючи від стільця.

– Мужики, я все розумію. Ще один ривок – і обіцяю гарний передих. Я б з вами рвонув, але ці… наказали координувати. Чуєте? Координувати, сука!

Шеф скривився, жмакаючи, складаючи на криву купку якісь папери. Кутик рота дрібно тремтів. Дивно таке бачити на його кутастій мармизі. Я переступив, бо праву ногу зсудомило.

– Не переживайте, ганні. Ми завалимо тих муслімів, та й край. А з вами спокійніше працюватиметься – знатимемо, що зад прикритий.

Тоні й собі підхопив.

– А так, шеф, триматимете на контролі цих штабних, шоб якоїсь херні не втнули.

– Думаєте?

– Аякже.

Шеф підозріло глипнув.

– От, чорти! Йдіть вже хропіти.

Ледве добрели. Намет лопотів на вітрі. Хлопці, матюкаючись, укріплювали краї. Лице горіло, в очі наче хто піску насипав. Усе клятий вітер. Усередині трохи затишніше. На моїй постелі ніби цигани ночували.

Так би й впав і зарився.

Але де там! Скинув лише маскувальний костюм і черевики. Першим ділом – почистити гвинтівку. Тягну пляшку води. Йде, як у пісок. Вижлуктив, мабуть, літру. Живіт як барабан, і їсти не хочеться. Глянув у маленьке дзеркальце – очі кролячі, губи потріскались, кров запеклась, щоки позападали. Красунчик…

Човгаю, ніби дід. Затвор хрустить від піску. Ох і набилося цього гівна! Чищу помаленьку, як інструкція пише. Поряд Тоні розбирає свою М4.

– В тебе теж піску набилось?

– Наче хто обваляв. Як вона стріляла, не второпаю. А кажуть, що М4 лайно.

– Дивитись просто треба.

Язик ледь ворушиться. Очі заплющуються. Хоч би дочистить…

Привівши гвинтівку в порядок, падаю на нари. Заповз у спальний мішок, натяг клапан. Усе.

Прокидався тяжко. Десь далеко чувся голос, щось торсало за плече. Я налапав ножа. Заріжу паскуду… Бо снилося, що напав здоровенний волохатий пес і рве руку, а кров юшить і розлітається шмаття.

– Капрал! Кап… х-р-р!..

Насилу розліпив повіки. Тоні й декілька приятелів стояли та гиготіли. Голомозий салага булькотів під пахвою. Я розтис захват. Молодий лупав очима, а вид, наче хто борошном притрусив.

– Ти цей… Не дмися, Конні. Просто більше не буди.

Хлопчина тільки кивнув і, тримаючись за горлянку, чкурнув геть.

– Нафіг таке чудить?

– Ти чо? Я двадцятку заробив. А якби ти ще й ножем шваркнув, то й сотку.

– Пішов ти з такими жартами… Ледь малому в’язи не скрутив.