Володимир Кошелюк - Green Card

Через дві години вся група загрузилася в літак.

Хлопці балагурили й сміялись. До мене підсів шеф.

– Ти як?

– Нормально.

– Тоні сказав, ти на пострілі спокійний, як удав.

– Та якось… не знаю. До того руки тряслися, а як машини виїхали, все.

– Пам’ятаєш лице вбитого?

– Та ні, не дивився. Стріляв в центр маси.

– Тільки в дурних фільмах снайпер бачить у снах убитих й несе якийсь там «тягар». Попридумують херню, а сопляки вірять. Ось в мене п’ятдесят сім ліквідацій.

– Ого!

– Думаєш, хоч одного пам’ятаю? Пам’ятаю тільки, де убив. У Фалуджі муслімів було, як комашні, й ми їх валили. Жалкую, що не положив ще. Більше американців повернулося б додому.

– Це в Іраку?

– Так. В мене п’ять деплойментів і чотири з них – туди. Деякі ламаються – очікують від війни героїзму і якихось, мать їх, учинків. Коли ж бачать кишки, відірвані ноги й лайно вперемішку з кров’ю, злітають з котушок. Снайпер знає: так чи інак – а прийдеться вбивати. Стріляти в спину, по ногах, підстрелити сучого сина й чекати, поки на крик не збіжиться купа його товаришів.

– Хіба так можна? Є ж якісь там правила.

– Синку, то політикани напридумували правил і конвенцій. Я бачив маленького хлопчика, який кинув гранату в «Хамві». Чотирьох морпіхів у смердючі клапті. А в них діти, сім’ї. Ми перед цим з тиждень підгодовували того малого та його обдертого пса.

– Що з ним зробили?

– Нічого. Не встигли. Посікло осколками. Правил немає. Хоча ні, є одне – чим більше вб’єш, тим більше твоїх повернуться додому. Похеру як. Снайпери мало страждають на PTSD [84] PTSD – посттравматичний синдром. . Чому? Ми готові до вбивства. Ніякої дезорієнтації. Твій дід чи батько воювали?

– Обидва воювали. Дід з китайцями, батько в Афганістані.

– О, бачиш. Мій батько весь В’єтнам пройшов, і хоч би хрін. А дід служив вогнеметником. Половину Іводзіми [85] Японський острів, відомий завдяки битві, яка відбувалася там з лютого до березня 1945 року між військами Японії і США. випалив, а добрішого старого я за життя не зустрічав. Вони знали – на війні інакше не можна. Так що – ласкаво просимо в сім’ю!

Монотонне гудіння заколисувало. Незчувся, як заснув. Без снів і кошмарів.

Над кишлаком вився сизий димок. Тягло гноєм і чимось горілим. Я сплюнув хрусткий пісок. Годину тому закінчилась піщана буря. Чортячий вітер сік в очі, піднімаючи хмари дрібного пилу, піску, камінців, що набивалися усюди.

Сучі таліби засіли в цьому Богом забутому нужнику і шмаляли з усіх дірок. Раз навіть гранатометом почастували.

Ми б уже давно викликали «Апач» [86] «Апач» – американський ударний вертоліт. , щоб рознести цей смітник. Але там надто багато цивільних.

«Бородаті» розповзлись по хатах, як таргани. Кишлак на узвишші, навколо рівнесеньке поле з висхлими маківками. Ми впали за невисоким глиняним насипом.

Лейтенант послав усіх на три букви – без «броні» атакувати не буде. «Зверху» матюкались, але погодились прислати. От і чекаємо.

Присадкуватий танк, загрібаючи широкими гусеницями, смикнувся й став. Гармата трохи хитнулась, харкнула вогнем. Торохнуло, аж вуха заклало. Від прямокутної хижі відірвало кут. Фонтан сміття, глини, пилюги.

Кричить скотина, лементують люди. Он вибігла фігурка, стала на коліно, щось ладнає на плечі. Ах ти ж гаддя! Поштовх приклада, постать падає, загрібаючи ногами. Морпіхи заревли. Фукнувши смоляним вихлопом, танк помаленьку рушив. Броньовики по флангах. «Зачистка».

Смердюче кров’яне лахміття впечатане в потріскану вуличку. Розвалена повітка, в соломі квилить віслючок, смикаючи єдиною ногою, сизі кишки пузиряться вперемішку з гноєм. На маленькому п’ятачку купка переляканих селян. Жінки розчіпчені, дехто намагається натягти темну хустку. Замурзані діти туляться до ніг. Чоловіки на землі, руки скручені пластиковими наручниками.

Окремо корчиться таліб. Під боком натекла калюжа крівлі. Вертиться, як рак, щирить жовті щербаті зуби, бризкає піною. Проповідує, сука. Хтось піддає ногою, щоб заткнувся.

– В мене один тяжкий. Живіт розвернуло…

Лейтенант спльовує, витирає руку об штани. Долоня лисніє від крові.

– А з цим що?

– Ніхера не буде. Там нога навиліт. Це він стріляв, підар.

– То що, лейтенант, ми на базу? Ти тут вже сам.

– Давайте, мужики. Спасибі.

Тиснемо руки, запихаємось у душний відсік броньовика. Машина смикнулась. Хилитаємось. Тоні жлуктить воду. Лице обтягло, як у мумії, тільки вуха стирчать.