Володимир Кошелюк - Green Card

– Мужики, зайдіть в офіс.

Мій костюм просякнув потом. Насилу здер. Лице під маскою спарилось. Карл гримотів біля шафки. От якби ще душ…

– Дене, давай швидше, а то вночі пертися. В мене живіт підвело і ніг не чую.

– Зараз, дай заправлюсь.

Кейв розвалився в широчезному кріслі, що разом зі столом займало півкабінету. Синім світлом бликав невеликий лептоп.

– Сьогодні в нас не день, а свято. Майже місячна виручка. Дене, тримай свою долю.

– Та я за компанію. Це зайве.

– Бери, бери. Всяка праця має оплачуватись.

– А мені, босе?

– В кінці місяця, як завжди.

– Ні хріна собі, я знайшов тобі такого золотого інструктора – і в кінці місяця?

– Жартую. Не пихти. Ось премія.

– То ми пішли, а то ще їхати.

– Тобі ще багато служити? Контракт коли закінчується?

– За два роки.

– І що думаєш? Далі підписать?

– Не знаю, якось не думав.

– Як думатимеш, знай – одне місце роботи в тебе є.

– Дякую, матиму на увазі.

– Нам толкові хлопці потрібні. Скажи, Карле.

– Ну. А то понабирали патлатих виживальників… І такі розумні, бляха, аж гидко.

– Добре. Розбігаємось, а то жінка голову одгризе. Карл газував, як дідько, й ми швиденько дістались будинку. Так міцно я вже давно не спав.

Новий Орлеан… Ті ж вуличні музики, дансери, обдерті старці, миготіння неонових літер. Усе давно знайоме. Я проходжувався набережною Міссісіпі, й від того духу ставало зле.

Куди не поткнусь – усюди бували з Ніком. Там обідали, в тій кав’ярні я вперше спробував «ручну гранату» [91] Місцевий коктейль. . Заходив, бачив, куштував…

Карл зранку майнув на роботу. Я поснідав в якійсь забігайлівці й до обіду блудив містом. Після кладовища якось непритульно. Ті ж туристи, ряжені бокори [92] Чаклуни вуду. в довжелезних сюртуках тягнуть кощаві руки до роззяв, утулюють якісь сувеніри.

Насилу виплутав з того гадства. В центрі не краще. Розпалені коктейлями юрби напрягали. Сутолока, випари, заслинені погляди на пругку плоть.

Огрядна тітка смикає за лікоть карячконогого чоловічка з нерівною щіткою під носом. Той роззявив рота, витріщившись на гінку мулатку, що звивається під тягучу мелодію. Вавилон, брате, Вавилон.

Я витримав ще день. Карл мовчки пихкав своєю смердючою цигаркою. Все розумів й не заперечував. Підкинув в аеропорт, до болю стиснув руку.

– Ти вибачай, коли щось не так. А то якось…

– Розслабся, «берет». Я радий за тебе. Бувай!

Пузатий аеробус тремтів усім корпусом. Я відкинувся, заплющив очі. Ще одна зупинка – і знову в бараки.

Фінікс [93] Столиця і найбільше місто штату Аризона. дихав гаряче. Люди йшли, бігли, обіймались, утирали сльози, махали навздогін. Я простував крізь юрбу, й мороз продирав шкіру. Заплющ очі – точно Баграм. Той же клімат, юрба. І радісна пика Бена.

Важко пізнати в цьому широкоплечому дядькові того смердючого здохлія з брудними патлами. Тепер його волосся відливало синявою й метлялось акуратним хвостом. За мить ми вже обіймалися, аж кістки хрустіли.

– Радий бачити, бро!

– Не вірю очам. Такий лосяра!

– Від’ївся дома.

– Скільки гуляєш?

– Другий тиждень. А ти?

– Перший. Провідав Карла. Ну того, в Новому Орлеані. Пам’ятаєш, я тобі розказував у зіндані.

– Ага. Що він там, не спалив твій будинок?

– Та ні. Старий чорт ще й роботу знайшов, уявляєш?

– Де?

– Фірма, що організовує походи, полювання, навчає стрільби.

– Нормальна тема. Хапай наплічник. Пішли з цього мурашника.

Протискаючись у тісній юрбі, ми дісталися виходу.

Бен припаркувався далеченько – хвилин десять ми петляли між рядами авто. Нарешті спинились біля облупленого пікапа з великими дзеркалами. Спереду випирали масивні дуги решітки й круглі фари.

– Закидай барахло. Треба купити води й ще чогось – їхать майже п’ять годин.

– Фігня. Я кожного літа їздив до баби по шість годин – і хоч би що. Твій трактор витримає?

– На ньому ще дід їздив. Це не авто, а член сім’ї.

Знайшли чималий маркет. Бен відразу потяг теліжку. Я теж.

– У крамницю мої їздять раз на місяць або й рідше. Заразом скупимось.

Бен розгорнув чималий папірець. Грузили по списку й що під руку потрапляло. Ледь витягли візки до авто.

– Тепер ще в мисливський магазин, набоїв прикупить. Може, щось вибереш.

– А треба?

Бен оглянув мої джинси, світлу сорочку й білі кросівки.

– Одяг. Я думав, на полювання сходимо, верхи поїздимо.

– Ну ти даєш! Чого ж одразу не сказав?

– А ти думав як – під кондиціонером просидимо?