Володимир Кошелюк - Green Card

Після обіду чи вже вечері перебралися на терасу.

Містер Моус задимів коротенькою люлькою, Ніпока смачно чмихав, з ляскотом тіпав вухами. Небокрай запалився червонястим відблиском, розкидаючи навкруги криваві тіні.

– У нас гості – рідкість. Їх немає. Бачиш, живемо краще, ніж більшість діна. Якщо проїхатись краєм, знайдеш переважно високі ціни для туристів, сміття, безробітних ледарів. Я відслужив у війську й зумів прожити, як хотів. Тут земля нашого роду. А ще – є вода.

– Я бачив – сонячні батареї маєте.

– А як інакше? Лінії сюди не тягнуть. Лишилось тільки інтернет зробити.

– Ви дуже просунутий.

– Мій батько говорив – якби сонце зупинилося, спалило б землю. Тому треба тримати розумну межу між старим і новим.

Бен мовчав, чухаючи пса за вухом. У загороді форкали коні, радіючи вечірній прохолоді.

– Хоч ти й не діна по крові, проте, думаю, нашого роду. Бен мені все розказав. Що ти відчував, коли дивився на того… бородатого з ножем?

Я ковтнув. Оце так питання. Я й досі намагаюсь забути ті відчуття.

– Не знаю. Проказував молитву, що бабуся навчила. І от ще… амулет.

Старий уважно придивився, пихнув люлькою. Щось завило, заквилило десь там, на схилах височенького хребта. В мене смикнулася нога.

– Койот.

– Дуже близько.

– Хитрі. Чують овець.

Ніпока схопився, потягнув носом й відповів так, аж поза шкірою продерло. Старий ляснув себе по колінах.

– Хай ці балакають, а ми спати. Завтра підніматись раненько.

У вікно заглядав здоровезний місяць, а я все крутився на м’якому ліжнику. Пахло свіжою білизною, сухим зіллям, новенькою зброєю. Рушниця поблискувала в куті. Не втерпівши, підтяг її до постелі, так щоб можна було погладити рукою.

Койоти дико реготали, перекликались, дратували Ніпоку. Той підвивав грубим голосом. У перервах обзивалась корова, форкали коні. Ширше прочинив вікно. Війнуло прохолодою. Пустеля дихала. Щось шугонуло повз стіну. Крикнула нічна птаха, мекнула вівця – потягло гноєм. Лишив вікно на провітрювання, завалився на ліжко. Усе – спати.

– Дене, вставай, снідати пора!

Мене ніби пружина підкинула. Отямився на ногах, у руці ніж. Містер Моус сперся на одвірок, схрестивши руки на грудях.

– Бен попередив, що швидко прокидаєшся.

– Звичка. З війни.

– Пішли їсти, а то роботи багато.

Небокрай ледь укрився багрянцем, ми порядкували біля худоби. Виводили коней на пасовище, виганяли овець, чистили стійла, розкидали покорм. Місіс Моус доїла корову. Ніпока плутався між ногами, щирив зуби на коней, ганявся за ягнятами.

Я скучив за такою роботою. Залюбки тягав тюки із соломою, чистив кізяки, виганяв отару. З вівцями раніше справи не мав, тож Ніпока взяв наді мною шефство. Він ганяв уздовж отари, гарикав, направляв волохатих на попас. Вівці сахались, слухняно чимчикували куди треба. Тільки кучматий баран з довгою шерстю ковтунами намахував лобастою головою з товстенними закрученими рогами.

Широкий шмат поля оточувала висока огорожа з колючого дроту. Зачинивши галасливу юрбу, я погнав назад. Бен сідлав коня. Високий стрункий мустанг нетерпляче пританцьовував, хапав його за рукав. Лискуча, наче вороняче крило, шкіра відливала синявою.

– Їздив верхи?

– Ніколи. Тільки в дитинстві дід на коня садовив.

– Навчишся. Батько тобі осідлає.

– А не скине?

– Цей скине. А мій перший спокійний. Старий і тихий.

Я ледве видерся. Думав, завалю бідну тварину. Гнідий терпляче чекав, поки вмощуся. Стремена вислизали, носки стояли не так, як треба. Але згодом рушили. Бен з батьком сиділи, як влиті. Мене хилитало й крутило, судомило ноги, болів поперек.

Я вчепився у вуздечку, аж пальці побіліли. Бен зиркав і скалив зуби. Містер Моус просторікував про пустелю, зрошення, фермерські турботи. Я ж нічого не чув. Сорочка прилипла до спини, піт затікав у штани. Ми проїхались навколо подвір’я, піднялись на невисокий пагорб, спустились, видерлись на вищу гору.

Зверху відкрилась широка панорама – чистий вестерн. Простір шелестів низенькою травою, кудлатими кущиками, пирскав пилюкою. Ген на схилах дальньої гори клубочився густий лісок. Де-не-де стриміли поламані, облизані вітрами скелі. Широкий шлях петляв між пагорбами й губився за небокраєм.

Завив койот. Прохолодне свіже повітря лоскотало легені. Червонясте сонце наполовину виринуло з-за виднокола, обливаючи кривавицею стихлу землю. Ми мовчки спостерігали за народженням нового дня…

Дні летіли переляканими птахами. Піднявся ледь світ, туди-сюди – й обідати пора. Перекусили, трохи полежали – знову в роботу. Говорили лише на навахо, вечорами Бен переходив на вкраїнську, і це було приємно.