Володимир Кошелюк - Green Card

Ми бігли вузькими хідниками, ухиляючись від ліан й колючок, хляпаючи по калюжах, по пояс провалюючись у пузиристу твань, відкидаючи різнобарвне, метушливе гаддя. Тільки гордість морпіха не дозволяла мені впасти в грязюку й виблювати всі кишки. До того ж поряд сержант і капітан. Такі ж замизкані, обпльовані, з розчахнутими ротами і налитими кров’ю очима.

Привал. Попадали на спини, трохи послабивши наплічники. Воду хлебтали, наче собаки. А філіппінці сміються, травлять байки.

– Таке мій старий про В’єтнам розказував…

Сержант умостився зручніше й вів далі:

– Казав – у перші три місяці милю пройдуть, і все, готові. А «чарлі» ганяють лісами – хоч би що.

Тут звичку треба.

– Ви бували десь у джунглях, сержанте?

– Можна сказати, ні. От…

– Підйом!

Крекчучи, матюкаючись, зводимось на ноги. Плутаємо заростями, падаємо, ліземо навкарачки. Раптом нова ввідна – снайперу з групою прикриття знищити передову групу партизан. Шестеро, і я серед них, відколюються від основних сил. На руках карта і GPS. На все про все – чотири години. Прийти, замаскуватись, відпрацювати, наздогнати основну групу. Я – головний.

Веду. У «fire-team» двоє філіппінців. Біжимо. На місце дістались вчасно. Вибрав вогневу позицію, розмістив групу прикриття, замаскувались. Тепер – чекати.

Руки тремтять, око сльозиться. Притискаю приклад – так краще стримати дріж. Вузесенька стежинка, щось шелеснуло в кущах. Деренчливо скрикнула птаха. Нахильці, дрібним кроком, сунуть «партизани».

У мене душа зраділа. Ловлю в приціл останнього – писк. Мить, і перший готовий. Інші теж запищали, замиготіли різнобарвними діодами на жилетах. Що не кажіть, а ці лазерні накладки для навчань – чудова штука. Не дивлячись на «трупів», знімаємось із місця й бігом за своїми, до пункту збору. Тепер ноги несуть легше.

Після цього на авіаносці два дні не було занять. Усі відкисали й відсипались, лікували укуси, подряпини, порізи. Страждали тільки вахтові, проте, зважаючи на наш вигляд, ні в кого не виникло бажання бикувать. Після прогулянок джунглями, від самої згадки про «тропічний рай» хотілося блювати. Краще вже тісний кубрик і хитавиця.

Наступна зупинка – Сінгапур. Стали на рейд уночі. Дивовижа: море рідкого вогню й світляків. Здавалось, всенький суходіл палахкотить вогнями. Стояли декілька днів, тож я вдосталь надивився.

Уся держава площею трохи менша за Сан-Дієго. Такого порядку й чистоти я не бачив навіть у Штатах. Ошатні вулички, бруківка. Асфальт, як скло. Вулиці миють пахучим шампунем. Блискучі висотки в даун-тауні й затишні будиночки далі від середмістя. Спокійні люди, розмірений рух. Смачна їжа. Тут я вперше в житті спробував дуріан. Така собі зелена шипаста диня, яка тхне гнилим часником. Але смак вартий смороду. Ми від душі поласували місцевими делікатесами на зразок ската на грилі або крабів у гострому соусі, але декілька хлопців після цього днів на два забарикадувались у гальюні.

Увечері теж красиво. Різнобарвні фонтани, вода шпує з відкритих пащ чи то левів, чи то дивовижних риб. Утім, виявилось, що це власною персоною покровитель міста – Мерлайон. Вулицями вештаються туристи, п’яних немає. Взагалі тут так безпечно, що місцеві жартують – навіть гола дівчина з пачкою доларів у руці може перетнути Сінгапур із кінця в кінець. Дивовижний край….

Згодом ми вийшли на патрулювання в Південно-Китайське море, нашу зону відповідальності. Які саме завдання ставились командуванням – хто знає. Наша робота – нести вахту, зрідка літати вертольотом над розсипом дрібних зелених острівців.

Бувало, спостерігали з повітря, як біля цих невеликих клаптиків суходолу в морі метушаться якісь буксири, тягнуть баржі. Лише з інтернету я дізнався, що в цій зоні конфліктують Китай, Філіппіни й Малайзія. Китайці насипають чи намивають нові острови, хочуть мати більші площі. Значить, ми – сили стримування. «Велика гра», яка нас не обходить. Наша справа – вахту нести й за порядком дивитися. За все інше хай у командира голова болить…

Поліцейська вахта тільки почалась, ми з напарником поволі обходили свій маршрут, коли нас раптом гукнули. Обертаємось – флотський офіцер.

– Доброго дня, морпіхи!

– Бажаємо здоров’я, сер.

– Хлопці, бачу, що ви не салаги. Є діло.

– Кажіть.

– У моєму юніті двоє матросів геть охрініли. Вони з Гарлема, були в банді, тепер тут кантують. Дисципліну набік, молодих чморять. На стягнення їм плювати. На рейді я ще міг обох на гаупвахту здать, а тут усе за штатним розкладом, люди потрібні, то вони взагалі береги втратили. От якби ви їм уклали трохи розуму, бо мені, самі розумієте, ніяк – потраплю під трибунал.