Зоран Жмирич - Блокбастер

– Скільки їх? – спитав я.

– Не знаю точно, вони ще підходять, спускаються з лісу й приєднуються до тих, що в таборі.

– Ти позиції позначив? – спитав Черкез.

– Нема тут чого позначати. Батарея не здатна туди дістати, снаряди долетять хіба що до села.

Черкез міцніше стиснув автомат.

– Але ж від нас до їхнього табору нема й п’ятисот метрів.

– П’ятсот метрів – надто далеко для Любо, – відповів Борна.

– Якого дідька вони взагалі тут кучкуються? Куди зібралися йти тим взводом?

Борну здивувало моє запитання.

– Як я бачу, туди, куди йшли минулого разу.

– Через лісопилку? – не міг повірити я.

– Більш нема куди. Єдиний шлях – через ліс угору ліворуч – і на лісопилку. Якщо обійдуть Любо справа – дорога для них вільна.

Черкез засміявся.

– Та щось ти верзеш, брате, геть дурне.

Борна й бровою не повів.

– Подумай. Їхній великий наступ відбито, і ніхто не чекає, що вони спробують ще раз піти тим самим шляхом і з меншою кількістю військ. Для того й залучили спецпризначенців. Поділяться на кілька відділень і тихенько обійдуть лісопилку. Це круті бійці, стикнешся з ними – дай Боже хоч комусь живим зостатися. Обійдуть Любо й матимуть перед собою відкриту дорогу. Тоді тільки вибирай – чи на штаб, чи на тилові села. Якщо проскочуть – можуть робити, що заманеться. Любо ж точно не битиме по наших позиціях, аби їх зупинити.

Ми кілька секунд переглядалися один з одним. Черкез озвався перший:

– І який план? У нас узагалі є план?

– Наше щастя, що до них якраз прибуло поповнення. На цьому відтинку спеців не більше взводу. Це означає, що ті, які прибули, прийшли з якоїсь іншої ділянки фронту.

– Ну і що з того?

У кутиках губ Борни вгадувався осміх.

– Є один хороший фільм… Там один тип без запрошення приходив до людей на весілля. Ходив між гостями, пив з ними, їв, розважався. Гості нареченого, не знаючи його, думали, що він з боку молодої. А з її боку думали, що він гість нареченого. А тип однаково вітався й до тих, і до тих. І на свою руку користався натовпом людей, які між собою не знайомі.

Я зайшовся реготом, навіть не вірячи, що чую це. Борна що не день усе більше нас вражав. А він вів далі, вже серйознішим тоном:

– Отже, наша перевага в тому, що бійці в цьому таборі не знайомі один з одним. Ми можемо втрьох без проблем походжати між ними, і всі думатимуть, що ми просто з іншого підрозділу.

Черкез насупився.

– Я ще в перший день, як тебе побачив, здогадався, що ти ненормальний. А тепер бачу, що ти ще й не виконуєш наказів. Наше завдання – розвідка й повернення, а те, що ти пропонуєш, абсолютно суперечить тому, що нам наказано. Але якщо вибір у нас невеликий, то… Коли заходимо до табору?

– Стривайте-но, – мене охопило здивування. – А навіщо взагалі туди заходити? Яка нам користь від того?

– Наприклад, почуємо, їхні плани, – відказав Черкез.

– Черкезе, але хіба Борна не пояснив, який у них план?

– Я здогадуюся, який у них план, але не знаю, яка їхня мета, – втрутився Борна. – Треба опинитися між них і дізнатися якомога більше.

Черкез аж засовався на місці.

– То коли заходимо?

– Ви нікуди не заходите. Чекатимете на мене тут. Або, якщо вам більше подобається, – нагорі, біля Королеви лісу.

– Ні, Борно, сам ти не підеш, це не варіант, – я став перед ним і схопив за пояс.

– Я працюю сам, інакше не вмію. Якщо водитиму вас – ризикуємо всі.

– Та не водитимеш ти нас, чоловіче, ми ж не малі діти! – сердито підскочив Черкез.

– Точно, Черкезе. Не водитиму.

Борна стягнув із себе білу накидку й за секунду зник.

Уже давно спустилася ніч, а Борна все не повертався. Черкез обійняв сам себе руками, натягнув балаклаву на обличчя, дихаючи ротом. У будинку було так холодно, що на тканині проти його рота з’явився іній. Сиділи ми на підлозі – стародавній диван на кухні погрожував розсипатися під нами. Ризиковано було навіть розмовляти, і весь час після зникнення Борни ми мовчали.

Я глянув на годинник.

– Черкезе, 22:22. Як думаєш, чому він не повертається?

– Може, йому там краще, ніж з нами?

– Та він такий божевільний, що, може, й краще. Зараз, мабуть, десь там жує баранину та підбурює їх обговорювати майбутню операцію.

– Або прийшов туди, згадав, що він їхній, і зараз веде спеців по нас.

– Щось ти трохи всрався, Черкезе.

– Та трохи є.

Черкез зрозумів, що жарт не вдався. Він пригнувся нижче й доповз до вікна. Подивився у бінокль у напрямку світла, що видніло з табору.