Зоран Жмирич - Блокбастер

– Швидкий! – Церо підвищив голос. – Ти не можеш на всі завдання ходити з Черкезом. Я твій командир, моє завдання – аналізувати ситуацію і вибирати відповідних людей на завдання. Це моя відповідальність. Не твоя. Зрозуміло?

Борна за весь цей час не вимовив ані слова. Повернув карту до себе, роздивився позначки. Глянув на Церо так, наче завдання було йому зрозуміле ще до того, як він про нього почув. Кілька коротких запитань прозвучали як резюме того, що він і так знав.

– Коли виходимо?

– За дві години.

– Що на терені?

– Розвідка.

– Активність?

– Без бою, без будь-чого. Маємо інформацію, що в долині групується їхній взвод спецпризначення. Нам потрібні тільки дані про позиції. Записи з розвідки передасте на батарею. Особисто в руки Генералові Любо.

– Чому в руки? – здивувався я.

– Справді! Чому не передати по радіо, щоб Любо їх зразу розтрощив? – підтримав мене Черкез.

Цероваць багатозначно підняв пальця.

– Користуватися радіо суворо заборонено. Будете дуже близько від них, над лісопилкою, – надто легко запеленгувати. Отже, записи – в руки Генералові Любо. Коли будете готові, спустіться у штаб, Кватерник хоче ще щось сказати вам перед виходом.

За півгодини ми зібралися, вдягли білі маскувальні накидки й постукали у двері штабу. Усередині стояв стіл зі скромною трапезою на засмальцьованому папері замість скатертини. Біля столу сиділи командири і кілька журналістів. До нас підійшов Замполіт і, сміючись, покликав до столу.

– Підходьте, хлопці, почастуйтеся.

Кватерник звернув на нас увагу журналістів.

– Це ось група розвідників, яка просто зараз виступає на завдання. Добре, що ви не пішли, як збиралися, бо пропустили б зустріч з нашими бійцями.

Борна занепокоївся, та й ми не менше за нього. Замполіт запропонував нам ракії. Ми потяглися до чарок – не через те, що хотіли випити, а просто не знали, що робити. Опинилися в дуже незручному становищі. На поміч прийшов знов Борна. Він глянув на Товариша Замполіта й сказав:

– Алкоголь розширює кровоносні судини. Тіло під впливом алкоголю швидше спливає кров’ю. Жодна нормальна людина не питиме спиртних напоїв, ідучи на бойове завдання.

Замполіт почервонів, Цероваць у нього за спиною ледве стримував сміх. У кімнаті повисла напруженість. Офіцери покликали нас, щоб представити журналістам доказ – тут всі ходять на межі смерті, воюють, ризикують… Виставили нас поперед себе наче свої витвори, виправдання влади, яку надають їхні звання.

Тільки схибнутий Міле усміхався. Це був старий із села, усі рідні якого загинули. Військові були його єдиним товариством – він частенько завертав до школи випити ракії з Церовцем. Я глянув на Черкеза. Він примружив одне око, наче від диму сигарети. Мені здалося, наче він зараз почне стріляти й усіх тут покладе.

Раукар засміявся, розрядивши напругу:

– Мудро, мудро. Оце такі наші бійці: знання і досвід, панове.

Борні стали аплодувати, а один фотограф підійшов до нас і сказав:

– Хлопці, станьте-но біля карти. Одну світлину, разом з командуванням.

Офіцери заправили уніформу й поставали один біля одного перед картою, яка простягалася від стелі аж до побитого паркету. На її полі численні умовні позначки показували позиції наших і ворожих частин. Ми всі вишикувалися рядком, щоб журналісти нас сфотографували, Борна ж тим часом залишився на місці, навіть не ворухнувшись. Він глянув на фотографа й спитав:

– Ви вже фотографували панів офіцерів?

Раукар підбадьорив Борну:

– Уже, вже. Наші копії вже зафіксовано. Підходьте!

– І знімки робили на цьому самому місці?

Раукар і Церо спохмурніли, ніби відчули, що насувається повторення того дня, коли Борна видав монолог перед лікарями, які робили щеплення.

– Борно, – Церо глянув на нього дружньо. – У чому проблема, синку?

Борна усміхнувся.

– Та які проблеми? Жодних. Просто перевіряю, чи є тут хоч хтось нормальний. Хоч один.

Він попрямував до дверей. На порозі зупинився і ще раз звернувся до командирів:

– Коли публікуватимете фотографії у газетах, майте на увазі, що на них буде видно частини карти з усіма позначками. Ну, на той випадок, якщо на тому боці ще не знають усіх наших позицій.

Ми вийшли зі штабу, не зачинивши за собою дверей.

Ми доїхали до схилів пагорба, що височів за кілометр від моста. Через мост пролягала дорога до села, де стояла артилерійська батарея. Генерал Любо, командир батареї, уславився своїм коронним висловом: «До дупи калібр менше вісімдесяти», що стало майже девізом його підрозділу. Хлопці навіть замовили в місті нарукавні нашивки з цифрами «80» і написом навколо: «До дупи калібр менше». Якщо ви колись такі бачили, але не знали їхнього значення, то тепер знатимете.