Зоран Жмирич - Блокбастер

– Загинув Шильо…

Щотижня нас ставало менше на одного. Новобранці прибували рідко, тож нас приєднали до військової поліції, з якою ми ділили всі завдання. Але чисельність наша все зменшувалася за якоюсь проклятою зачарованою математичною прогресією, і ми ніяк не могли знайти формулу, щоб це зупинити. Через певний час ті чотири години, які нам давали на особисті потреби, більшість стала проводити за партами. Спочатку пили з тостами. За покійних, за новачків, за повернення, за сім’ї, за дітей, яких навіть не мали, за закінчення війни. Невдовзі стали пити без тостів, та й приводів випити ніхто вже не шукав. Люди просто підходили, сідали у темряві до столу й мовчки набиралися ракії. Я лежав на матраці й споглядав їхні силуети. Тишу час від часу порушувало: «Дай вогню», після чого на кілька секунд у пітьмі освітлювалося чиєсь змучене обличчя. Чулися звуки наливання рідини з пляшки, випускання диму й тихе покашлювання.

Кожен новачок, який до нас приєднувався, нагадував нам, що він міг тут з’явитися замість когось із наших. Тому ми їх не любили. Але вони були тут, і хоч ми й не хотіли про це казати вголос, все-таки знали: будь-хто з них завтра може не дожити до вечора, тож вони нічим не відрізнялися від нас. У формі ми всі мали однаковий вигляд, але походили з різних середовищ, зростали на різних книжках, різній музиці, різних фільмах. Зазвичай у людині прагнеш знайти щось глибше, за що можна було б ухопитися, що робило б її унікальною. Але здебільшого звикання до новачків, які швидко гинули, призводило до порожнечі. Порожнеча викликала депресію, депресія – божевілля.

Не звикати до нових облич означало якомога довше зберігати глузд, і лише завдяки цьому ми ще й досі були живі. Наскільки було б легше, якби Шиме залишився просто одним із багатьох. Або Бранкович. І всі, хто відійшов після них. Новачків найбільше не любили через їхні пластикові обличчя з ніби причепленими переляканими очима, сповненими запитань, – ці обличчя були першим, що ми бачили, прокидаючись. Ледь розплющивши очі, я міг кілька хвилин розмовляти з якимсь допитливим новачком, а далі остаточно прокидався, згадував усі попередні події, і його обличчя знову ставало чужим. Чим більше ми намагалися знайти у них щось, то більше їх не любили – наша підсвідомість давала команду не звикати до незнайомця з сусіднього матрацу. Вихід був один – ігнорувати їх, аж поки з часом вони якось самі впишуться у загал, що відбувалося неминуче.

Борна виявився єдиним, кого прийняли за свого від самого початку. Може, через те, що він про себе нічого не знав, відтак був ідеальним об’єктом для моделювання всього, що кожен собі про нього надумав. Ідеальним для переплавки й заповнення усіх порожнин будь-чиєї уяви. Та й факт, що він з’явився не на заміну комусь, дуже вирізняв його з-поміж інших. Він нам упав з неба, як ангел перед Джеймсом Стюартом у «Цьому дивовижному житті» [12] Фільм американського режисера Френка Капри, знятий у 1946 році. Екранізація роману Філіпа Ван Дорена Стерна «Найбільший подарунок». . З’явився у правильний час, коли швидкий ритм змін ставав нестерпним.

Через два дні після щеплення Цероваць викликав нас до себе. Розгорнув карту місцевості й узяв олівця.

– Хлопці, подивіться на територію від лісопилки вниз уздовж річки аж до нашого табору. Ось тут – точка, звідки з іншого берега видно покинуте село.

Церо поставив крапку на карті олівцем і провів стрілку через червону лінію. І далі пояснив, що село порожнє вже багато років. Це одна з багатьох демографічних чорних дір у цьому краї. Люди переїхали в міста, старі померли, а на дідівські обійстя ніхто не повертався. Останні жителі покинули свої хати, тікаючи від війни.

Цероваць вів далі:

– Тут лише кілометр неприкритої території. Ітимете вдень, тож достатньо малого дозору.

– Хто піде? – запитав Швидкий, що весь час совався на стільці.

– Черкез, Борна й ти, – Церо тицьнув олівцем у мій бік.

Швидкий зірвався на ноги й кинув сигарети на стіл:

– Ну ти ж бач, твою дивізію! Чи я маю благати, щоб мене послали на завдання?

Церо суворо глянув на нього.

– Зважаючи на те – і ти сам добре знаєш, – що це не єдине завдання на сьогодні, чи можу я розкидатися людьми?

Швидкий знову сів і роздратовано прикурив сигарету. Цероваць схопив його за руку:

– Тебе хвилює, що ти не йдеш, чи те, що йде Борна?

Швидкий висмикнув руку і вигукнув:

– Та хай іде хто хоче, чхав я на те, чоловіче!