Зоран Жмирич - Блокбастер

– Why do you insist on taking a photo from the left side? [10] Чому ви наполягаєте на фотографії зліва? (Англ.). – спитав я.

До нас наблизився Швидкий, який до цього дивився у небо.

– Чхати йому на твою історію. Йому потрібен цирк, а ми мавпи, які мають за пачку сигарет танцювати так, як їм скажуть.

Швидкий кинув прямо фотографу в очі:

– Спікінгліш?

Той розгублено усміхнувся. Мабуть, Швидкий мав досить екзотичний вигляд: заледве сімнадцятирічний, з сережками на всю довжину обох вушних раковин, у заширокій формі, з автоматом на плечі.

– Yes, of course, we are British [11] Так, звичайно, ми британці (англ.). .

Швидкий рукою відвів камеру, коли британець спробував його зняти.

– Тоді, спікінгліш, слухай сюди, що я тобі скажу. Ти хотів би нас показати світові як убивць, так? Потім приїдеш додому й розповідатимеш, як був серед дикунів і ледве живий зостався? Не годиться, спікінгліш! От хай топче рак рака, а не годиться!

Британець розгублено дивився то на колегу, то на Швидкого. Швидкий повернувся до мене:

– Як англійською буде «рак»?

– Мабуть, краб.

– Краб? Ну то… Но вей. Краб фак краб! О’кей?

Журналісти збагнули, що ситуація ускладнюється. Мовчки перезирнулися, посміхнулися на прощання і відійшли на кілька метрів далі. Швидкий кинувся в їхній бік, розвів руки, показуючи підкладку камуфляжної куртки з невеликою чорною нашивкою, де білою фарбою було виписано літеру «А».

– Анархія, згоріла б ваша королева!

Я трохи пострибав і став тупати ногами.

– Згорів би цей сніг, а не королева. Коли вже буде сонце?

– Навесні, – кинув Шиме.

– Ноги мерзнуть, бро. Я ще не бачив такої зими, щоб не було взагалі жодного сонячного дня.

Швидкий і далі дивився на британців.

– Твоя правда… Відколи я тут, сонця не бачив.

– Ходімо поп’ємо кави та трохи зігріємося, – запропонував Шиме.

Я засміявся, все ще тупаючи ногами.

– Де взяти кави? Тривога ж.

– Я знаю, де варять каву і з тривогою, і без.

Британці залишилися біля пам’ятника, знімаючи, як ми йдемо. Не встигли ми відійти й на сто метрів, як позаду нас почувся вибух. Ми повернулися і побачили, що на тому місці, де ми нещодавно стояли, більше нема пам’ятника. Уламки розлетілися по стежці, що перетинала двір. Білий дим швидко розсіювався. Британців теж не було. Шматки тіл падали на вкриті снігом дахи ближніх будинків. Незаймано білі покрівлі вкрили криваві дірки, з яких ішла пара. Швидкий виплюнув жуйку й глитнув слину.

– Чорт, та це ж була справжня тривога!

Поки ми з-під будівлі пошти спостерігали, як на містечко падають ракети, я думав: чи захочуть британці надсилати сюди нових журналістів, чи вирішать, що не така наша війна для них і цікава? Я знав тільки одне: коли б із якоїсь причини ми залишилися біля пам’ятника, до кінця тижня на наших матрацах спала б якась нова трійця. Точнісінько так, як Борна потім спав на місці Шиме…

Новій людині було зовсім непросто стати частиною команди. У деяких підрозділах існувала практика тижневої ініціації, протягом якої треба було заслужити право стати своїм. Відмова від сигарет на користь інших, заготівля дров, прибирання у спальному приміщенні… У нас новачкам просто потрібен був час, щоб звикнути – як їм до нас, так і, ще більше, – нам до них. Це не робилося навмисно. Найближче до правди було б, якби я сказав, що ми їх боялися. Щоб правильно зрозуміти ту дистанцію, треба бути частиною колективу й бачити все зсередини. Коли ми прибули на фронт, нас було двадцять двоє. Спали в сільській школі – останній клас у кінці коридора. Матраци, вкриті ковдрами й викладені під стінками приміщення, були нашими ліжками. Грубу ніколи не гасили. Шибки на вікнах повибивало вибуховою хвилею ще під час першої ворожої спроби прориву через цей край. На кожному третьому вікні замість скла липкою стрічкою було припасовано шматки плащ-наметів, крізь які знадвору заходив мороз. Посередині класу стояло десять шкільних парт у два ряди. Спочатку ми нечасто там сиділи. Їли ми в кухні на першому поверсі, а в клас заходили, тільки якщо випадала можливість поспати.

Через кілька днів після прибуття на фронт загинув перший з нас. Шильо знайшли під час зміни варти за кількасот метрів від поста. Вирішили вважати, що його застрелив снайпер, хоч із певністю ніхто цього стверджувати не міг. Для його рідних це й не було найважливіше. Коли сім’ї виривають серце, абсолютно байдуже, з якого боку це зробили. Хлопці кажуть, він був ще теплий, коли його знайшли. Думали, що спить. Розвідний варти ще й вилаяв його здаля. Найгірше було те, що навіть командування бригади повелося не найкраще у цій ситуації. Аміджа був перший, хто їхав додому, тож йому попутно дали завдання повідомити Шильовій дружині. Аміджа довго стояв у кафе навпроти будинку, пив коньяк і набирався хоробрості подзвонити в двері. Нарешті, вже добре напідпитку, подзвонив. Сів у кухні і разом із дружиною Шильо десь із годину пив каву й ракію, – все не міг вибрати мить, щоб сказати те, з чим прийшов. Розповідав, як на фронті холодно, як самотньо без жінок. Потім у штабі розказували, буцімто Аміджа так напився, що мало не зґвалтував удову, але отямився, встав, доплентався до дверей, заплакав, як дитина, і проказав: