Зоран Жмирич - Блокбастер

Щеплення просувалося доволі швидко. Кожен з нас підходив, називався, простягав руку й отримував укол. Лікар записував наші імена й поруч ставив плюсики. Усі щеплені посідали на купи складених матраців і, хихикаючи, зацікавлено чекали, поки черга дійде до Безіменного. Коли він підійшов до лікаря, той спитав:

– Ім’я, прізвище, дата й рік народження, звання?

У кімнаті запанувала тиша. Я ще ніколи не бачив, щоб три десятки людей у невеликому приміщенні сиділи так тихо. Навіть уночі завжди хтось чимось стукне, перевернеться у ліжку, щось пробурмоче, хтось встає чи лягає, хтось клацне запальничкою або підкине дров у піч. Але зараз запанувала атмосфера, як посеред святої меси. Безіменний поглянув на лікаря й щиро відповів:

– Не знаю.

У кімнаті вибухнув сміх. Безіменний повернувся до нас, але ми всім виглядом показували, що сміємося не з нього. Лікар здивовано повторив:

– Ім’я і прізвище, будь ласка.

– Джейсон Борн, агент з амнезією, – вигукнув я, лежачи на своєму матраці, і кімнатою знову рознісся сміх.

– Борна? Агент? – невпевнено усміхаючись, перепитав лікар і роззирнувся.

– Ага, так! Борна! – почулося з усіх боків серед сміху.

У кімнаті пролунали аплодисменти. Як глядачі на стадіоні, ми піднімалися і опускалися, створюючи «хвилю» і скандуючи: «Борна! Борна!» Лікар Раукар нахилився до колеги й щось йому прошепотів, потім повернувся до нас і з притиском промовив:

– Хлопці, я вас попросив би!

Медики закінчили робити щеплення і спакували своє приладдя. Випили по чарці ракії з Цером і Раукаром, попрощалися з усіма в кімнаті й пішли до виходу. У дверях до нас ще раз звернувся головний серед лікарів:

– Хлопці! Ми записали всіх, кому зробили щеплення. Побачимося за два тижні, коли робитимемо ще одне.

– Хто виживе – з тим побачитеся, лікарю! – докинув хтось крізь сміх, і вся білохалатна команда зібралася виходити.

– Секунду!

Лікарі повернулися у спальне приміщення. Ми перезирнулися між собою і посерйознішали. Бо зрозуміли, що наш щойно охрещений і щеплений Борна щось помітив, а його набурмосене обличчя відбивало бажання жартувати.

– Секунду, лікарю! – повторив Безіменний. – Куди це ви подалися з тим папірцем?

Ніхто не зрозумів, про що йдеться. Я почув, як хтось ззаду прошепотів: «Який у біса папірець?» Цероваць встав з-за столу. Погасив сигарету, розправив куртку під ременем, очікуючи, як і ми, пояснень. Усі присутні були спантеличені. Лікар побачив, що не тільки він не розуміє, про що мова, тож спитав:

– Ви про який папірець, юначе?

Безіменний підійшов до лікаря, тицьнув пальцем у його сумку:

– Щойно ви поклали в торбу аркуш паперу, де записано дані всіх людей у цій кімнаті: імена, прізвища, дати народження, підрозділи й звання. Навіщо вам цей аркуш?

Лікар зіщулився, наче обвинувальний тон хлопця ляскав його по голій шкірі.

– На тому аркуші за два тижні ми знову запишемо, хто отримав щеплення і як на нього реагував.

– Якщо так, то цей аркуш може лишитися і в командира частини. Хіба ні? Чи ви плануєте використати його з якоюсь іншою метою?

Лікар спалахнув.

– Як ви це собі уявляєте, юначе? Використати для чого?

– Передати ворогові, наприклад. Не остання справа – отримати список імен особового складу цілої частини.

– Якому ж ворогові, чоловіче? Усі способи зв’язку з ним перервано вже кілька місяців! – заперечив один у білому.

– А ви думаєте, ворог зі своїми агентами на нашій території спілкується поштою чи телефоном? – відбив Безіменний. – Слухайте уважно. Прямо зараз це може не значити нічого, але вже завтра, чи за місяць, або рік цей список можуть використати проти людей у цій кімнаті. Чи ще гірше – проти їхніх сімей. Війна ця – не етнічно чиста, і шпигунів досить із кожного боку.

Миттю всі присутні скочили на ноги. Наче хтось увімкнув світло – після слів Борни ми побачили все зовсім інакше. Лікар намагався триматися спокійно.

– Це неподобство, юначе. Я шанована людина.

– Якщо шановані – залиште цей папірчик у командира. Всі ці люди тут з власної волі і змирилися з долею, яка на них чекає. Якщо муситимуть заплатити за чужу злобу – заплатять. Але це ніяк не має торкнутися їхніх сімей. Ніхто не повинен страждати через чужі рішення. Той список у лихих руках може спричинити трагедію. Поки люди на фронті, хтось може закласти вибухівку під їхню хату.

Запала незручна мовчанка; гомін наїжаченої та розбурханої цією промовою юрби вщух.

– Хто ви за національністю, лікарю? – спитав хтось із натовпу.