Зоран Жмирич - Блокбастер

– Так. Нас просили прийняти двох магістранток з факультету психології, які в дипломних роботах досліджують поведінку людей у воєнних умовах.

Раукар просяяв. Очевидно, він знайшов соломинку, за яку міг учепитися.

– Отож, я пропоную дочекатися висновку науки. А доти…

– Доти маємо подбати про хлопця, – підсумував Цероваць. – Хай він отримає нову форму, може, навіть, приєднається до моїх хлопців, бо маємо кілька вільних ліжок. Чи до розвідників…

– Байдуже, – докинув Товариш Замполіт. – Ти все одно командуєш і тими, і тими. Переконаний, що ви за ним добре наглянете.

Я кинув у зуби ще одну сигарету й вийшов, не питаючи дозволу. Ніхто не промовив ані слова. Я ж був радий, що ця справа хоча б тимчасово скінчилася. І ще я був радий за Раукара.

Йому зараз найтяжче, думав я. А між тим, за якихось неповні два місяці Раукар доведе, що здатен викручуватися із незручних ситуацій, наче справжній шахрай.

На відміну від офіцерів управління, хлопці в частині одразу прийняли Безіменного. Притьмом бригадою розлетілася історія нашої втечі, тому всі хотіли з ним познайомитися. Дуже скоро чи не сотня людей простягали йому руку для вітання, пригощали сигаретами, а в сільському генделику, де продавали тільки пиво, почали наливати й ракію – а зазвичай таке відбувалося тільки з дозволу військової поліції.

На мене дивилися жалісливо, наче на людину, яка втратила когось із рідних. Шиме був командиром відділення, до того ж старший за мене на п’ятнадцять років, але, незважаючи на цю різницю, саме з ним я найбільше здружився. Він був розумний, дуже начитаний і не такий затятий, як ми. Я ніколи не чув, щоб він лаявся чи казав про когось щось погане. І ми були непереможним тандемом у вгадуванні фільмів. Часом було достатньо назвати якийсь факт, і він одразу випалював назву фільму, ім’я режисера й рік, коли стрічку було знято. Ми були в цьому такі монстри, що, крім змагань з іншими, розважалися перевірянням один одного. Я міг посеред вечері гукнути: «Шиме! Золота пальмова гілка вісімдесят четвертого!» – і голова, схилена над тарілкою, підводить погляд, ковтає, що є в роті, і відказує: «Вім Вілдерс, “Париж, Техас”». І знову очі до тарілки, Шиме й надалі спокійно трапезує, – а присутні в їдальні аплодують.

Тож тепер мене скрізь усі поплескували по плечах, демонструючи співчуття.

Шиме для нас був прикладом у багатьох речах. Якщо бачив, що маємо якісь проблеми – завжди знаходив, що порадити, але не як нудний моралізатор, ні, зовсім в інакший спосіб, без повчань і зверхності. Він умів якось підвести нас до того, що ми самі доходили висновків і вчиняли, як треба. Коли ж він помічав, що хтось із нас помиляється, міг просто відвернутися, дати людині можливість передихнути й зрозуміти, де саме вона перегнула палицю.

Перш ніж піти добровольцем, він тримав відеотеку в батьковому гаражі. З кількома приятелями зі свого району він серед перших прибув на фронт. Їх було з десяток, знайомих ще зі школи, і вони й надалі залишилися тісною компанією. Навіть ті, хто пізніше переселився деінде, не пропускали нагоди хоч у вихідний перевідати давнє товариство. Сиділи разом на пристінку в кінці вулиці й реготали до пізньої ночі. І здавалося їм, що вони знову хлопчаки. Розважалися спогадами про старі часи й власну наївність.

Їхня вулиця спускалася від великого житлового масиву з новобудовами, і якби хтось, ставши спиною до хмарочосів, глянув на неї згори, то мав би вирішити, що час там зупинився років сто тому. Усі будинки там були двоповерхові, з жовтої і червоної цегли, із зарослими плющем фасадами. Старі будівлі кінця дев’ятнадцятого століття, дві квартири на кожному поверсі, спільний садок під будинком. Усі там добре одне одного знали, і Шиме з друзями часто згадували, як намагалися довести, що нічого не робили, коли сусіди сварили їх за пустощі. Якщо ж зрештою й здавалися під тиском докорів і змушені були визнати, що обкидали якогось стариганя падалицею з саду, найбільше діставалося Аміджі.

З усієї тієї компанії тільки Аміджа й повернувся з війни. Іноді він проходив вулицею, час від часу зупиняючись і голосно лаючи когось позаду себе. Поки він діставався кінця дороги, його плащ кольору кави з молоком був увесь у плямах на спині від гнилих фруктів. Він став цікавою мішенню для якихось нових хлопчаків, яких батьки не сварили за їхнє глупство. Прийшли нові часи, спогади дитинства потьмяніли – як і кіноафіші на покинутій Шиме відеотеці.