Зоран Жмирич - Блокбастер

– Звідси ні чорта не видно. Ходімо на горище.

Ми залізли на горище. Я зазначив собі, що Борна сьогодні здерся сюди втричі швидше, ніж ми. Сіли на одну зі вцілілих балок під діркою в стрісі. Черкез подав мені бінокль. З цієї позиції їхній табір було видно, мов на долоні. На відкритому майданчику людей було мало – мабуть, здебільшого ховалися під тентом або грілися в імпровізованій хатині з дощок. У вікно було висунуто трубу, з неї ішов дим. Час від часу під тьмяним світлом ламп проходили нечисленні вартові. Одягнені у геть нове. Вся амуніція – наче щойно з полиць військторгу. Нові черевики, широкі пояси, чорна й камуфльована форма без знаків розрізнення, чорні плетені шапки, короткі автомати, метальні ножі. На щастя, Борна після прибуття до нас теж отримав нову форму, тож на вигляд не надто відрізнявся від бійців у таборі. З хатини чулася тиха пісня. Усередині було жваво, разом з тим дуже контрольовано й дисципліновано.

– Диви – приперли: і генератор за спиною, і машин більше, ніж у нашого штабу. І всі скрізь – новенькі джипи.

Я простягнув бінокль Черкезові, але той тільки мотнув головою і шморгнув носом.

– Борна не казав, хто вони такі? Здається, він дуже посерйознішав, коли їх побачив.

– Я знаю не більше за тебе. А ось він явно їх знав і раніше.

– Ну, ти трохи поспи, я ще початую, а якщо він скоро не з’явиться, то пропоную йти далі. Якщо його викрили, то можуть почати обстежувати місцевість.

Минуло кілька годин, як я склепив очі, коли відчув, що хтось торсає мене за плече.

– Вставай, швидко!

Я відчув нелюдський страх, пригадавши, як мене нещодавно пробуджували троє їхніх. Штурхонув ногою у бік силуету й одночасно висмикнув ножа з піхов. Тінь відскочила назад – мій черевик лише на сантиметр не дістав цілі. Одночасно почулися звуки вибухів і крики з боку табору, які остаточно мене розбудили.

– Поки ти спав, там почався справжній цирк, – почувся з темряви Черкезів сміх.

Я підскочив до нього. Він простягнув мені бінокль і показав пальцем на горище.

– Подивися звідти. Той скажений підпалив їм табір!

У бінокль я побачив табір на узліссі, більше схожий на пекло. Досі лунали вибухи й панічні крики бійців, яким вдалося залишитися живими, й тепер вони безтямно бігли, самі не знаючи куди. Частина з них кинулася до стоянки машин, але і з того боку гримнув новий вибух. На місці, де раніше стояла хатина, палахкотіла купа уламків. Вогняні язики злизали тенти і маскувальні сітки, відкривши залишки тимчасових споруд.

Тут почулися кроки – хтось, перестрибуючи по кілька сходин, забіг у хату. Черкез пригнувся в кутку, спрямувавши автомат на двері. Я з горища цілив точно у середину дверей.

– Це я! – почули ми голос Борни ще до його появи. – Тікаймо!

Ми побігли на пагорб до Королеви лісу, залишивши позаду мертву тишу, яка запала після тих вибухів і криків. Лише зрідка то там, то там з долини чулися постріли – вочевидь, стріляли наосліп і в паніці. Ми мчали, мов звірі, до вершини пагорба. Черкез поміж вдихами й видихами безперестанку сміявся, руками затуляючи обличчя від гілок, які раз по раз влучали в нього з-поза мене й Борни. Зупинилися ми аж біля високої смереки. Подивилися, як темрява поглинає останні відблиски пожарища. Почувся ще один несильний вибух, луна докотилася аж до нас. Черкез й надалі сміявся, нахилившись, хапаючи повітря і впираючись руками в коліна.

Потім ми спустилися до підніжжя пагорба й менше ніж за півгодини вже їхали нерівною дорогою до мосту. У мене крутило в животі.

– Можна було б і до Генерала Любо на сніданок.

– Та можна навіть і на ракію, – докинув ззаду Черкез, нахиляючись уперед і охоплюючи руками спинку переднього сидіння. – А до сніданку ще й отримаємо трав’яну інгаляцію.

Я вів старий джип, намагаючись оминати ями. Борна сидів збоку й весь час дивився у вікно. Нарешті він повернувся до мене й мовив:

– Я не думаю, що це розумно – їхати до Любо.

– Чому?

Черкез іззаду совався, клацаючи запальничкою.

– Любо нас чекав ще ввечері. Він розлютиться, коли почує, що ми всю роботу зробили без нього.

– Чого йому лютитися? Ти сам казав, що гармати не дістануть далі села.

Борна мовчав. Я крутив кермо, більше не стежачи за дорогою, а намагаючись зрозуміти вираз його обличчя, але він і далі мовчки дивився у вікно. Мене розлютив цей ігнор.

– Борно! Ти ж казав, що Любо не…

– Я знаю, що я казав.

Голос був грубий, а тон холодний і відсторонений. Я не зважився піддатися думкам, які мене тоді пойняли.