Зоран Жмирич - Блокбастер

– Черкезе!

Цероваць рідко кричав, але коли таке ставалося, то чутно було на кілометр довкола. Він глянув на нас трьох з-під лоба. Борна підійшов до стола, сів навпроти командира й почав:

– Інформація була правдива. За селом розташувався взвод їхніх командос. Ми спустилися в село – воно справді покинуте, як ви й казали. Засіли в крайній хаті – там з даху добре було видно, що робиться.

– Гаразд, Борно, – заспокоювався Цероваць. – Навіщо ви спускалися в село? Чому не спостерігали з пагорба?

– Ми помітили, що там не тільки вони. Там снувало ще чимало війська, і я подумав, що краще буде зійти і зблизька оцінити ситуацію.

– Ти подумав? Борно, у тебе не було достатньо даних, щоб думати! Ти мав просто виконати те, що тобі наказано!

– Це правда, що не було достатньо даних. Через те й спустився у село.

Цероваць зиркнув на нього. Борна смиренно оповідав далі:

– З даху я побачив, що до них приєднався ще взвод спеців.

Цероваць завмер, не донісши до рота шматок хліба:

– До взводу приєднався ще один?

– Точно. Я не знав, які на це мали бути причини, тому пішов до них у табір.

Уся кімната перетворилася на вухо. Церо поклав у рота скоринку, не зводячи з Борни погляду примружених очей. Той доповідав далі:

– Зайшов легко. Тамтешні думали, що я з нових, нові вважали, що з місцевих. Я підсів до них, перші кілька годин згаяв за грою в карти й ракією. Дізнався, що вони планують висуватися до лісопилки, там мають розділитися на п’ятнадцять менших груп – від трьох до шести душ. Частина мала завдання знищувати цивільних у селах, інша частина повинна була йти до розташування нашої бригади.

Церо вийняв сигарету й закурив. Витрусив ще з пів-пачки сигарет, повернувся до нас і поклав їх на стіл. А пальцем показав, щоб брали й ми, але ніхто навіть не простяг руку, щоб не порушити урочистість моменту.

– Добре, Борно. Але я досі не розумію: чи тобі заклало вуха до наказів? Чому не зібралися і не пішли до Генерала Любо, щоб віддати йому карту?

– Я оцінив обставини і вирішив, що так буде краще. Була імовірність, що, поки ми доплентаємося до батареї, вони вже розійдуться своїми маршрутами.

Церо курив і крізь димову завісу дивився на Борну. Аж тепер з голосу стало відчутно, що він потроху відтає.

– І що ж було, коли ти проповз у їхній табір?

– Я не проповз, я взагалі нормально зайшов. Посидів з ними кілька годин, повечеряв, випив кілька чарок сливовиці, все замалював, дізнався, де вони тримають вибухівку й пальне, вийшов до вітру, замінував їх і повернувся.

Вуста Церо почали розтягувати недовірливий осміх. Хлопці в кімнаті роззиралися, підштовхуючи один одного ліктями.

– І все?

– І все, командире.

Церо глянув на Черкеза. Той з сумирно-покірним обличчям і сигаретою в зубах відсалютував Борні. Командир встав, погасив недопалок і повернувся до мене:

– Цей придурок усю ніч такий?

– Та ні, просто скурив одну з травичкою, коли їхали до школи.

Церо пішов до виходу з кімнати, кивнувши, щоб я йшов за ним. Ми вийшли в коридор і стали біля вікна. Надворі вже розвиднялося. Усі були на ногах, а коридором з кухні розлітався аромат кави з молоком. Церо серйозно подивився на мене:

– Оце, що він розповів… Так і було?

– Не знаю. Ми не ходили з ним. Він запропонував пробратися до них, і ми були готові, та він сказав, що хоче йти сам. Мовляв, він завжди працює сам та й не хоче ризикувати нами.

– Чому не спробували його зупинити?

– А як? Зв’язати? Ти його призначив командувати. Сам же казав – якщо тебе немає, то тебе заміняє старший групи. Що ти сказав би, якби був на його місці? Просто змовчав би, якби ми спробували тебе не послухатися?

Церо усміхнувся й поплескав мене по плечу. Двері спального приміщення відчинилися. Кілька хлопців пішло до кухні. Ми зайшли в туалет, щоб якось сховатися від інших. Цероваць явно хотів спитати ще дещо.

– Краще скажи мені… Що ти думаєш про його амнезію?

– Та що я думаю… Якщо він ударився головою, то це не дивно.

– Так, тільки біля того місця, де його захопили, жодна бригада не провадила ніяких операцій.

– Цере! У нас війська вештаються, як їм заманеться. І сам знаєш, яка слабка дисципліна на фронті, особливо серед добровольців. Люди кидають позиції, самі йдуть у села, вимагають відповіді від колишніх друзів і кумів, які вибрали іншу сторону, гинуть на мінних полях. Борна міг піти куди завгодно.

Церо глянув на мене вже по-дружньому. Мало хто в частині міг таким похвалитися.