Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Тільки нічого не сталося вмить – минуло п’ять років, а землю вони й досі не отримали, не могли й купити, бо вона ще дорожчою стала. Уже й Гриць її підріс, а все як і було. З того часу, як він поїхав із дому, сидить вона біля вікна і сумує. Усе на дорогу поглядає, яка веде до центру села. Хоч і розуміє, що ніхто його з війни не відпустить, поки вона триває, та очі, знай, шукають на ній невеличкого чоловіка у військовій формі. Віджене від себе погані думки й перехреститься на святий куток, а вони, неначе спасівські мухи, знову обсідають її голову.

Порадував він її останнім часом – прислав фотокартку. Не худий, у солдатській формі, високих начищених чоботях, а очі аж блищать. Вони завжди були блискучими, а тепер від того блиску в неї аж мороз по спині бігав, адже на грудях – два Георгіївські хрести. Пише, що перший отримав за участь у боях під Ковно, а другий – за розвідку в таборі ворога. Прочитавши листа, складе його трикутником та за образи сховає, а за хвилину знову дістає та перечитує, бо й досі повірити в таке не може. «Ой-йой! – хитає головою. – Як я тобі не наказувала, усе ж знала: не зможеш десь усередині ховатися, тобі треба тільки попереду бігти, а коли стріляти, то краще за всіх, не станеш і кулям кланятись». Сама пригадала, як, проводжаючи, поставила йому обереги від ворогів видимих і невидимих, щоб не брала ні куля, ні шабля. Спало на думку й інше – купають вони з бабусею маленького Грицика в цілющих травах, а старенька все щось шепоче, натирає його тільце якимись мазями з трав та коріння, співає колискову тоненьким голоском, який уже зовсім скидається на дитячий. У той час вона була худенькою і маленькою, але з сильним духом. Говорила, що той її дух до нього перейде, а Настя такого ніколи не матиме. Збиралася ще багато чого розповісти, тільки все відкладала.

«Два хрести – два Георгії, – знову Настя на фотокартку поглядає. – Виходить, щойно на фронт потрапив, і за чотири місяці вже й нагороду отримав. Ой-йой, синку! Пишатися треба, а мені страшно від того, що багато крові біля тебе. То як же вижити в такому пеклі? А головне: я й досі не знаю, за що ти воюєш, – то губи її ворушаться, то сльози з очей визирають. – Дід Карпо каже, що війна не отєчествєнная, – прошепотівши, неначе комусь на вухо, вона аж руки на грудях склала. – Тоді навіщо ти, сину, людей убиваєш? – сама на ікону Спасителя зиркнула. – І на кому гріха буде більше – на тобі чи на тому, хто тебе туди послав?» – а від тих слів, здалося, й у Господа очі наляканими стали.

Сама все малим його пригадує. Ось він попід хатою бігає, то в одне вікно, то в друге заглядає – боїться заходити, гадає, що цього разу мати точно його битиме.

– Ти знову втік від господаря? – обізвалася сердитим голосом. А він, завжди такий бідовий, тепер лише оченятами кліпає.

– Що ж, заходь, – відчинила двері. – Думала, що звик, а ти знову за старе? – а лозина біля порога аж проситься погуляти по спині малого. – Такі, як ти, усі при ділі – одні навчаються, інші працюють, то й тобі тинятися та ледарювати ніхто не дозволить. Гадаєш, легко просити в багатіїв роботу для такого непокірного наймита? – одна рука знову до тієї лозини тягнеться, а друга тим часом сльози витирає. Думка й зовсім про інше: ховалося, дурненьке, то за копицею сіна, то в дровнику, боялося на очі потрапити. Само замерзло, аж тремтить, – та так їй хочеться синочка пожаліти, що й стримати себе не може. Бач, уже б утік, як колись, а тепер стоїть і не зводить із мене очей – скучив, – нарешті підхопила його під руки й обняла міцно.

– Що ж робитимемо, сину? – вирвалося з відчаю.

– Не журіться, мамо, – ще тремтить його борода, а в погляді зовсім нічого дитячого не лишилося. – Я з татом й у Таврію піду. Він казав, що там і для мене робота знайдеться. Буду овець пасти чи телят, а вам зароблені гроші принесу, – вона вперше бачила його таким дорослим.

– Добре, Грицю. Добре, а поки що на залізницю збігаєш, дядька Данила попросиш, нехай хоч на місяць-другий біля себе пристроїть, а там і весна прийде.

Сама заходилася воду гріти, аби помити своє замурзане дитя, а вже коли поклала його спати, довго сиділа поряд. Від того, що він удома, так було добре на душі, так спокійно, що й не передати. Уже й дорослим його бачила, та чомусь все у військовій формі. «То невже воювати йому доведеться? – аж не повірила, адже навколо все спокійно. – Дурниці, тут хоча б ще трохи підріс та на кравця вивчився. Тоді якось проживе».

Тепер, пригадавши той час, лише зітхнула, бо вже дорослий її Гриць. Хоч і малий та непоказний, зате скрізь перший. І під катком для розкрою тканин з Андрієм спав, і по господарству в того майстра вправлявся, і стусанів отримував, та все-таки непогано шити навчився. Але й те було йому не до душі. Змінився тільки тоді, коли в залізничних майстернях працювати став. Ще б пак – навколо самі дорослі чоловіки. Але й він не з слабких виявився – дивував усіх своєю силою, навіть гадали: звідки вона у нього береться? Не знала вона, радіти з того чи ні, бо тільки не по його – так і поб’є когось зі старших. І що йому не казала, верховодити він так і не перестав. Тепер надіялась, що на війні розуму набереться. «Храни, Господи, мого розбишаку, мого воїна, мого любого синочка! Бережи й ти, Матінко Божа, мого героя!» – мало не щодня турбувала всіх святих, аби хоч хтось її почув.