Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Не віддам! – раптом спохопилася Настя, неначе зараз мала проводжати сина в далеку дорогу, де на полі бою вирішувалася його доля – жити чи померти.

Бачачи, що Мусій не зробить усе як годиться, Карпо сам підійшов і простяг до дитини свої зашкарублі руки. За мить посадив малого Гриця на коня так вправно, ніби не раз тренувався. Коли кінь застриг вухами і ступив крок уперед, мати аж скрикнула, але манюсінький вершник умить схопився за кінську гриву і сидів так, неначе теж тренувався давненько.

– Ось так, Насте! – у діда Карпа аж очі вологими стали. – Не просто воїн у тебе виросте, а… – старий так розхвилювався, що й не доказав. Намагався схопити малого під руки, щоб зняти з коня, але дитя так учепилося в гриву, що довелося Мусію розгинати його цупкенькі пальці. Після того дід високо підняв хлопчика, а той, вириваючись із усієї сили, кричав і тягнув рученята до Гнідого.

– Ось так, Насте! – знову повторив Карпо, тільки тепер зі щасливою усмішкою на вустах, якої в нього ніхто ніколи не бачив. – Не простий воїн, а О-ТА-МАН! – проказав так голосно, неначе повідомляв великій громаді.

– О, Господи! – Настя ще дужче притиснула до себе таке рідне дитятко.

– А ти, Мусію, завтра зранку зробиш для Грицика ліжечко з високими бортиками, щоб він звідти не вискочив, ще й маленьке віконце з одного боку виріжеш, щоб вранішнє сонце світило просто на його личко.

Після таких наказів дід, зітхнувши з полегшенням, пошкутильгав додому, а Мусій та Настя ще якусь мить стояли, ошелешені почутим. Прийшовши до тями, розсміялися й пішли до хати. Та все-таки наступний день Мусій розпочав з того, що поліз на горище шукати суху дошку.

Бігає дитя по двору без спочинку, а між ногами дерев’яна паличка, на яку настромлене щось продовгувате, погано витесане, а проте схоже на кінську голову. Маля покрикує на того коня та час від часу хльоскає його невеличкою лозиною. А личко так сяє, що й очі від нього відвести не можна. Поглядає на нього дід Карпо, який аж помолодшав останнім часом, та все бубонить собі під носа:

– Три роки виповнилося слава Богу! Три роки.

Сьогодні все його тішить: і гарний настрій, і сонце, яке пригріло так, неначе на Спаса, а не після Покрови. Одне тільки – старість на сон хилить. Так і сидів – то на дитя бликав, то старості опирався, поки незчувся, коли й задрімав. Схопився, як мале вдарило і його лозиною.

– Та не сплю я, не сплю! – мало не божився, усміхаючись у сиві вуса. – А ти через кладочку перескакуй обачніше, – зауважував. – Та не дріботи ніжками. Кроки ширшими мають бути, тоді на справжнього вершника скидатимешся.

Сам уже давно намітив, як поступово робитиме з нього козака. Хотілося тільки, щоб Настя про те не здогадалася. «Цікаво, і що вона про мене зараз думає? – аж на вікна поглянув. – Чим никати з кутка в куток у порожній хаті, нехай краще дитину глядить. А я тим часом щось та й зроблю», – неначе прочитав її думки й знов усміхнувся.

– Коли станеш дорослим, зможеш непомітно підкрастися до ворожого стану, не розполохавши ні птицю, ні звіра, – користувався тою хвилиною, на яку дитя біля нього спинилося. – Будеш знати, як сховатися в очереті серед хмар кусючої мошкари і годинами там лежати, – хоч і не розуміло мале, але слухало. – А для того треба натертися настоянками певних рослин або навіть намазатися дьогтем чи мокрою глиною, – дід і на собі показував, і руками розмахував, так йому хотілося донести до малого Гриця те, що сам знав. – Мошкара обминатиме такого десятою дорогою, а вороги, шукаючи тебе, опухнуть від її укусів, – навіть сміявся старий козак Карпо, пригадавши свою науку. – Будеш уміти гоїти рани, тамувати голод і спрагу, спиняти кровотечу, захищатися від ворожої зброї, – надумав часто про те повторювати, аби хоч щось те дитя пригадало, якщо він наступного ранку вже не зможе сюди прийти. – І вийде з тебе неперевершений воїн, – та так йому солодко на душі ставало, що й не передати.

– Будеш? – знову намагався схопити малого за руку, коли той укотре пробігав повз нього.

– Буду! – сміявся малий Гриць і скакав далі на своєму конику.

– Ага, є й інший бік цієї медалі! – неначе він тільки-но про те згадав. – Якщо все вивчиш, тоді люди скажуть, що ти наділений чимось надприродним, ба більше: знаєшся з темними силами, – сам дивно хитав вказівним пальцем із довгим нігтем біля свого вуха. – Але звідки їм знати, що ці знання тяжкою працею даються. Та і як про те знатимуть, коли вони втаємничені від простих людей, адже не кожному можна ними користуватися! – і такий був у нього вигляд, неначе поклав на ваги два однакові камені й дивився, який же з них переважить.