Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Хоча й не впевнена була, що все вийде саме так, однак того вечора отець Сергій Любарський та псаломщик Василь Бутовський у дерев’яній Миколаївській церкві Цареборисова охрестили дитину. У метричній посвідці записали, що в родині мешканця Цареборисова Мусія Никифоровича Савона та його законної дружини Анастасії Гаврилівни народився син Григорій. Вона там теж була і дитину на руках тримала, адже нарекли її хрещеною бабусею. Із церкви слідом за ними шкутильгав і дід Карпо, який вважався тут старим запорожцем. Ніхто не знав, де він утратив ногу, бо вже давно замість неї була дерев’яна культя, але спираючись на палицю, намагався не відставати. Дехто при зустрічі кланявся йому, дехто відвертався, переказуючи іншим, що той дід – старий відьмак, в якого сам домовик у хаті замітає. Звідки таке взялося, ніхто б не збагнув, як і те, що цей дід заподіяв комусь лихо. Усе ж дещиця правди в тому була, адже складно було витримати погляд Карпа більше двох хвилин. Тільки це не про Настю – давно звикнувши до нього, вона лише сміялася з інших, ба більше: привітно зустрічала свекрового товариша, розуміючи, як непросто йому доживати віку в сумній порожній хаті.

Шкодував Карпо за Никифором, який так рано їх покинув, бо лише з ним він був відвертим і міг довго сидіти під цим двором на сухій осиковій колоді. Шкодував і заздрив, вважаючи, що архангел Михаїл забрав друга до свого воїнства, а він, як не просився, мусить далі тягати свою культю. Тепер сам, бува, посидить тут трохи та побубонить собі під носа, бо дослухатися до його розмов ніхто не збирається.

– Ти, Насте, ось що… – кахикав у кулак. – Слідкуй за хлопчиком, – наказував, коли вони з Мусієм до хати повернули. – Непросте дитя народилося! – цієї хвилини в його очах неначе одна за одною спалахували блискавки. – Непросте… – повторив ще раз. – Тому й не довіряй його нікому, – то зиркав на них, то опускав голову, якось незручно йому було. – А ти, Мусію, щоб через півроку ще тут був, – здивував і того своїм наказом. – Коли проріжеться перший зуб, понесеш сина до церкви і замовиш молебень Іоанну-воїну, а повернувшись додому, посадиш його на коня і відпустиш. Якщо схопиться й утримається в сідлі – це одне! А коли злякається й почне плакати – це зовсім інше, – спочатку радість на його обличчі була, а відтак розчаровано махнув рукою.

– А якщо з коня впаде? – спинилася Настя й міцніше притисла до себе дитину.

– То погано, тоді буде убитий на полі бою, – не задумуючись, сказав, що чув.

Хоч і з дерев’яною ногою був дід Карпо, усе-таки намагався стояти рівно, навіть довгі сиві вуса не смикав, як робив завжди, коли нервував.

– Ростиме звичайною дитиною, як і ті двоє, – не сприйнявши це серйозно, вона твердо проказала своє.

– Ті звичайними й народилися, а цей ні, – не збирався Карпо відступати. Звів густі кошлаті брови докупи й стукнув культею об мерзлувату землю. – Я знаю, що кажу, тому зробиш саме так, – грізно поглянув на цю вже немолоду пару.

Нічого не сказавши у відповідь, Настя понесла дитину до хати, а за нею мовчки пішов і Мусій.

– Ось так, – замотав головою старий запорожець. Аби заспокоїтись, трохи перепочив на холодній колоді та й потягнув культю додому.

Відтоді все частіше можна було бачити його біля цього двору, заходив інколи й до хати, але на хвилину, аби поїсти гарячого супу та хоч одним оком поглянути на малого Гришуню. Сам багато про що думав, але Насті більше нічого не наказував і нічого в неї не питав. Тільки по весні, почувши, що в дитини прорізався зуб, знову нагадав про службу в церкві Іоанну-воїну.

Цього разу Настя не сперечалась. Кому, як не їй, відомо, що й справді це дитя не таке, як інші – занадто швидке і занадто дуже для своїх шести місяців. Стоячи на службі, вона то пишалася, бо на нього всі звертали увагу, то дивувалася, бо навіть її сильні руки не могли його утримати, таке воно було вертке. Боячись розсердити отця Сергія, часто відходила назад, а згодом знову з’являлася попереду всіх. Уже тоді, знаючи блискавичну реакцію малого бешкетника, міцно тримала його рученята, щоб не вихопив хреста в священика чи не вибив чашу, коли той ставав просто перед ними. Коли геть терпіння бракло, на декілька хвилин передавала дитину Мусієві, бо відчуваючи батькову слабинку, він одразу починав знімати косинки з прихожанок та переспівувати хор, чим смішив усіх присутніх.

Декілька разів навіть додому збиралася, уже й у двір виходила і до хвіртки прямувала, та пригадавши Карпові слова, щоразу повертала назад. Тож коли знову пробралася наперед, отець Сергій забрав його в олтар, обніс навколо великого престолу, на якому під час Літургії здійснюється таїнство – хліб і вино перетворюються в тіло і кров Господні, а потім причастив першим. Після служби додому поверталися задоволені, немовби вони з Мусієм зробили дуже важливу справу. Але, наблизившись до свого двору, спинилися посеред дороги – під їхнім плетеним тином стояв дід Карпо з гнідим конем, боки якого аж виблискували на сонці.