Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– То й що?

– Несправедливий він, і нас бив незаслужено, – шморгнув носом і витер його рукавом.

– А навіщо на портреті цареві очі виколов? – ще не було такого, щоб дід про щось не довідався, тож і така новина його не оминула.

– Бо на городі в батюшки наймити та прихожани задарма працювали, а він усе царя хвалив. Виходить, той не бачить, що тут коїться! Тоді навіщо йому очі?

– Оце до чого додумався! – Карпо аж завмер. – Я вважав тебе майже дорослим, а ти, виходить, ще дитина, – аж не дихнути було сивому запорожцю.

За розмовами вони й матір не помітили, яка тихо підійшла до них. А їй нескладно було здогадатися, що між ними – старим і малим – є якісь секрети.

– Про що то ви говорили? – відчувалося, що вона наполягає на відповіді.

– Про те, Насте, що у вашій хаті дорослі вже не звуть Миколу II царем-батюшкою, а Миколкою Кривавим, захисником поміщиків-кровопивців, – одразу придумав, що сказати. – Хіба не так, скажеш, останні два роки всі люди царя лають? Та все про революцію… А ми ще не знаємо, чим воно скінчиться. Як би проти нас не обернулося, – він ніколи не захищав царя, але й усе нове його лякало. Знав війну, знав розруху, не оминув його і голод, тільки жодної революції на його шляху не трапилося.

– І це тому він царю очі виколупав? – здогадавшись про все, ладна була дати малому потиличника. – За такі витівки довелося батькові купу грошей на вітер викинути – новий портрет царя з Ізюма привезти, ще й гостинця доброго отцю Сергію, аби цьому розумнику дозволив школу закінчити, – тепер її руки вже збиралися нам’яти малому вуха. – Найкращим учнем був, а потім… неначе сказився, – уже й потяглася до вух, але дід її спинив.

– То й докажи, – наполягав, – усе забрав, а батька з двору вигнав, – і про це йому розказали. – Дитина того царя ніколи не бачила, а через такого попа зненавиділа, – йому вкрай треба було все розставити на свої місця. Сам неначе й спокійний, а культя від хвилювання стукала все сильніше, уже й рукою її хапав, а вона, клята, знову била підмерзлу землю. – Нехай тобі це буде наукою, – дід аж нагнувся до насупленого хлопчини. – Так би на якогось писаря вивчився, а тепер будеш наймитувати, щоденною працею заробляти на кусень хліба в місцевих багатіїв. Гадаєш, там правди більше?

«Не те кажеш, старий невдахо, не те, – уже лаяв себе. – Хлопець гарячкуватий, запальний, гостро відчуває несправедливість, а та відвага, яку ти в ньому виховував, штовхнула його на дії прямі й різкі. Виходить, ти більше винен, ніж він сам».

– Нічого, у них скоро землю заберуть, а ми з батьком купимо, – не розгубився Гриць і так стиснув кулаки, що вони аж посиніли.

– Ти дивись! Він у тебе скоро битиметься, а потім у якусь халепу влізе, – навіть не здогадувався старий, що так воно й буде.

Сам усе щось ковтав, а вона, витираючи сльози, ледве повторила слова отця Сергія: «Закончіт на вісєліце». Ще й додала: «Так кричав по-московськи, що аж слина з рота бризкала». А потім обняла сина і ще голосніше заридала.

На тому й пішли хлопці з дому, узявшись за руки. Вони ще не знали, що таке найми, тож, поспішаючи підтюпцем за батьком, весело розмовляли. Лише Мусій озирався, а потім і він перестав. Настя стояла мов укопана та все шепотіла молитву, а дошепотівши, схрестила руки на грудях і закам’яніла. Задумалася так, що вже бачила, як за два тижні її Гриць прибіг додому. І знову шукають йому роботу, щоб не тинявся без діла, та вже в Цареборисові. Тут і приглянути за ним можна, і нагодувати, бо за два тижні наймів у Слов’янську геть схуд.

– Ти чого? – навіть штовхнув її старий Карпо. – Дивись, не захворій, ще донька зовсім маленька, – нагадав.

Може б, та думка ще довго її колотила, але холодний вітер швидко повернув до тями, і вона знову шукала очима сина. Уже й додому стали повертати, а вона, знай, зиркає – де ж там на дорозі Мусій з двома підлітками? Коли їх зовсім не стало видно, почали удвох із Карпом про щось сперечатися. То показували в один бік, то в інший, то Холодова згадували, то Карсова, дісталося і Бойчевському, і Наріжним – лаяли саме тих панів, чиї землі були навколо Цареборисова. Пригадали й листівки, які недавно хтось по селу розклеїв. У них ішлося про те, що дев’ятьом поміщикам належить більше восьми тисяч десятин землі, а шести тисячам селянських дворів – усього дві тисячі сімсот. П’ята ж частина селян узагалі була безземельною.

З того дня всі неначе прокинулись, навіть самі не знали, як раніше могли з тим миритися. Тепер ніби терпіння скінчилося, і почали вони говорити про землю майже щодня. Набридло людям по наймах тинятися та кожну зароблену копійку на землю відкладати, адже багато років так живуть, а й на клапоть не заробили. Вони й тепер не надіялися, що хтось дасть безкоштовно, чекали, що влада змусить панів зменшити плату за оренду, тільки давно про те йшлося, а віз і нині там. Частіше схилялися до іншого – влада дотягне до останнього, коли в людей терпець урветься. Тоді бережіться всі – і пани, і влада! Навіть відчували – ось-ось усе розпочнеться. Уже й люди якісь почали з’являтися, які обіцяють забрати в панів і роздати бідним; вони гарно говорять, тільки чомусь дехто називає їх брехунами. Не сумнівалася й Настя, що то неправда, але слухати їх було все одно, що мед пити.