Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– І з чого ж усе-таки Велика війна почалася? – не терпілося Карпові дізнатися про те, що не пишуть у газетах. Спитав та аж завмер, чекаючи, поки голодний Андрон переплямкає.

– Якийсь молодий серб убив спадкоємця престолу Австро-Угорщини, – почав його дорогий гість, пригладжуючи свого сивого розкуйовдженого оселедця. – Але це привід, друже, а не причина, – жував далі. – Причина в іншому: тісно стало Германії в своїх кордонах. Після Прусської війни вона довго сиділа тихо, не встигнувши за іншими нахапати собі колоній. За той час багато люду там розплодилося, уже всім і харчів не вистачало, тож треба їй щось робити. Ото й почала флот будувати, нову зброю виробляти, аби головну суперницю – Англію обійти. А тут Росія стала так багато зерна продавати, що всіх налякала, навіть тих, хто з нею військовий «сердечний союз» підписав.

– То на Росію австрійці з німцями напали чи вона на них? Бо ми й про це точно не знаємо.

– Кажуть, пішла Сербії допомагати, щойно Австро-Угорщина їй війну оголосила, – нервуючи, Андрон усе смикав свої довгі вуса. – І як подуріли: одна другій всі держави почали війну оголошувати, неначе тільки того й чекали. Про що думав наш цар-батюшка, ніхто не знає, але стало відомо, що зі слов’янських народів збирався створити на Балканах окрему державу з центром у Сербії. Може, й правда, тільки не так сталося, як гадалося – сам до пастки потрапив. Сильна німецька армія вже давно відкинула його військо назад, – після цього Андрон довго кивав, неначе перекидав у голові ще багато чого.

Зовсім не виправдовував поважних мужів, які не знайшли іншого виходу, як розв’язати війну. Чи, може, й не шукали, адже нове століття – нові правила життя.

– Шкода буде Гриця, коли голову там покладе, – хитав Карпо і своєю сивою. – Вже як ми не можемо розібратися, то хлопець зовсім не знає, за що воює, – і таке зірвалося з його вуст. – А чи скоро вона закінчиться? – аж придивлявся до Андронових потрісканих губ, аби злетіло звідти щось позитивне.

– Хтозна. Думали трохи повоювати, показати, хто й на що здатний, хто тепер командуватиме в Європі і в світі, а воно затяглося, – так нічим і не заспокоїв. – Чув і про те, що Османська імперія невдовзі розвалиться. Може, й не зараз, тільки всі чекають, щоб і собі відхватити ласий шматок. А що, наробили зброї, то не ржавіти ж їй, – почув і таке від товариша.

З останніми словами Карпо зовсім не збирався погоджуватись, та все-таки стримував себе, аби нічим не зіпсувати такий святий для нього вечір.

– То як же їх звати – того, хто стріляв, і того спадкоємця престолу?

Хоча й зрозумів, що вбивство тут ні до чого, а хотілося почути ті імена і запам’ятати.

– Серб Гаврило й австрієць Франц Фердинанд, – Андрон навіть повторив декілька разів.

– А Гришка вже два Георгії отримав, – спішив Карпо своїм похвалитися.

– Отакої! – аж надкушена картоплина впала з Андронового рота. – То ти його хоч чомусь навчив? – умить передумав продовжувати про ті передумови.

– Трохи. Ти ж знаєш, я й сам не все опанував, – Карпо від сорому навіть опустив свою важку голову. – Треба було багато від чого зректися, а я того не зробив. Закохався… – сказавши, аж засоромився. – Ніколи не думав, що то – справжня хвороба. Куди, було, не піду, а її очі переді мною. Вона, може, й не згадувала мене, пішла за пана та й жила собі в достатку. Хоча навіщо тепер це ворушити? Що було, те спливло… – він усе частіше блимав віями, так і не зізнавшись, що ті очі й зараз інколи виринають із минулого.

– Не побивайся, друже. Не хотів я тобі говорити, та доведеться, раз мова про те зайшла, – він теж протирав своє єдине око, хоча вже й не пригадав би, коли воно було мокрим. – Померла твоя Христина. Народила дитину, а сама невдовзі померла. Кажуть, від тифу, а то, може, й з нудьги. Хто знає?!

Андрон бачив, як його вірний товариш хапав ротом повітря, неначе риба з пробитої ополонки. Не став ні спиняти, ні заспокоювати, просто помовчав хвилину-другу, аби до Карпа повернулася козацька твердість. Сам підпер руками голову, пригадуючи його красенем з чорним оселедцем та широкими плечима, якого не раз намагався побороти, але так і не зміг. А вже як гопак умів танцювати, то котру завгодно дівку міг висватати.

– Заспокойся, – хотілося його втішити. – То не твій син був. Бачив я того опецькуватого малого. Точнісінько такий, як той пан.

Сам далі намагався жувати, та все зітхав. Заздрив Карпові, який пізнав людського щастя, вважаючи, що Бог і тим його обділив.