Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

І так Карпові сподобалися ті слова, що він мало не заплакав. Ішов не поспішаючи додому та далі дивувався: «Неначе таких двоє різних зібралося, а все-таки любов була між ними». Біля свого двору навіть спинився: «І неправда, що то стихійне лихо, як колись казали старі козаки. Любов – то нагорода від Господа». Поглянув на небо та помовчав – дякував за те, що і в його серце кинув колись жаринку палкого кохання.

А за годину вже вкотре діставав свою торбину для далекої дороги. Знову думав про Самарський монастир, де можна знайти мир та спокій, чого так йому не вистачало останнім часом. Але й Гриця хотілося діждатись і побачити, як людям землю роздаватимуть, про що знову тут заговорили. Тож, пошарудівши сухарями, знову повісив торбину біля порога.

Думав Карпо, що петроградські події сюди не скоро доберуться, а коли щось і станеться, то в місті, а не в слободі, де про зречення царя й досі переказувати бояться. До того ж, здавалося, усе й без них зробиться. Коли з іншого боку на все це погляне, ще й добре поскубе свого оселедця, дійде зовсім іншого висновку: хтось довго думав і вигадав забрати в поміщиків землю, а в капіталістів фабрики й заводи саме таким способом, видавши це за бажання людей. Вони, звісно, не проти, але хто ж їм віддасть свою власність? За декілька днів він знову не вірить, що все це серйозно. Хоча чує, що новина про падіння царату вже добралася і до Харкова, і до Ізюма. Події стукають у двері, а де-не-де вже ломляться у кожну хату.

– Насте, а Мусій усе ще лежить? – спитав одного ранку, прочинивши двері.

– Так, діду, два тижні. Лікар нас не забуває, але допомоги ніякої. І що думати! Невже помре? – у її запалих очах був лише смуток. – То заходьте, трохи посидите, щось розкажете, гляди, і мені веселіше стане. А може, Мусій ваш голос почує та… – вона ще мала якусь надію. – Що в центрі відбувається? – у неї й гадки не було, що дід чогось не знає. – Чи не стихли ще розмови про землю? – хоча й боялася почути щось невтішне, усе ж питала. – А якщо й так, то чи дістанеться вона простим людям?

– Не думаю.

– Тоді навіщо затівають?

– Про це згодом дізнаємося. Зараз якби гірше не стало, – у нього було погане передчуття, але він не став про те говорити.

– Кажуть, ви на демонстрації в Ізюмі були, – зараз усі переказували почуте, тож дійшло і до неї.

– Гм… – він усміхнувся у вуса. – Правду кажуть. Випадково потрапив.

Почав виправдовуватися, ніби негоже старим людям по демонстраціях тинятися. Їхнє діло – цвинтар, обирай собі місце та готуй душу до зустрічі з Богом. А демонстрації залиш молодим, їм жити, їм і майбутнє обирати.

– Сусід на ярмарок їхав, а мені треба було дратву купити, – цього він не вигадав, так і було. – Люди просять чоботи полагодити, а в мене нема чим. Уже й бачу погано, але зранку та на сонці ще можу щось зробити. Та і як ти не будеш трудитися, коли без копійки завжди погано, а зараз тим паче, – ще ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився на бідність. – Тож тільки-но приїхали, – продовжував, – коли до центру демонстрація суне, та така велика, якої тут ще й не було. Зі стихійного мітингу робітників залізничних майстерень, кажуть, розпочалася. Отож, поки мітингували, до них із навколишніх сіл люди позбігалися, тоді й вирішили рушати до влади. А коли дорогою ще й місцеві приєдналися, на майдані всім і місця не вистачило, уздовж вулиць стояли один біля одного скільки око бачить. І знову біля реального училища та міської думи розпочався мітинг, кінця якого ми так і не дочекалися, а кажуть, що аж до ночі там кричали.

– Що ж дума? – хотілося Насті про все дізнатися.

– Розбіглася з переляку. Так поспішали, що навіть одного чиновника в кабінеті замкнули. Бідолаха, мабуть, цілу ніч так тремтів – ось-ось громитимуть і його уб’ють, – що до ранку навіть посивів. А мітингувальники кинулися звільняти політичних в’язнів із в’язниці. Думали, що штурмом брати її доведеться, але й там опору ніхто не чинив. Так і випустили триста сорок п’ять чоловік, серед яких жодного політичного не виявилося – в основному кримінальні злочинці та дезертири з фронту. Оце таке, – дід смикав чуба, який більше на купу нечесаної конопляної паклі скидався. – Поки думали-гадали, що з ними робити, вони хутко розбіглися хто куди. Правда, п’ятдесят злочинців, розчулені такою великодушністю революції, попросилися на фронт, а ще десятків зо три пішли назад у в’язницю, бо їм не було куди йти і на що жити. Отакої! – самому то сміятися хотілося, то насупитися, лише культя однаково стукала об долівку. – Чи вийде з того щось позитивне, ще не знаємо, але сколихнути людей вдалося, – зробив такий висновок. – Тепер вони щодня йдуть на площу як на роботу: то якісь комітети обирають, то на з’їзд своїх делегатів висувають. І хто б повірив, що за такий короткий строк ми свого міста не впізнаємо, – і знову хапає рукою ту дерев’яну ногу, яка по підлозі вже витанцьовувати стала.