Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Дивний час настав ув Ізюмі – з кожним днем на вулиці можна було побачити все більше людей. Неначе й клопоти ті самі, а вони все в гурти збираються. Сказати, що серйозні розмови тут точаться, то ні – радше чогось чекають.

– Пишуть, що царя скинули! – голосно повідомляє на майдані невеликий хлопчина з чималим пакунком газет.

Поспішає їх розкласти, аби не тільки продати, а й добре виторгувати, тоді і йому якась додаткова копійчина перепаде. У думках уже й пальто новеньке приміряє, і чоботи на ярмарку, погоджується й на поношені, коли на нові грошей не вистачить, тільки б воду не пропускали, бо скоро така багнюка розвезеться, що й із двору не вийти.

Невдовзі біля нього вже товклося багато різного люду. Одні пробиралися наперед, аби якомога швидше купити газету, інші відходили убік читати, треті вже великим гуртом обговорювали. А хлопчина продовжував кричати: «Цар Микола Другий зрікся престолу! Міністри й урядовці розбіглися! У Петрограді не працюють заводи й фабрики! Усі люди страйкують! Громлять в’язниці і винні склади!»

Серед того вже доволі великого гурту з’явилися й люди в поліцейській формі, бо як не швидко розходиться та політика від центру імперії, сюди вона аж сьогодні добралася. Останнім часом вони «добре слідкували за порядком», від чого всі в’язниці й табори Сибіру були переповнені. Тепер до іншого дожили – уже їхні дільниці починають громити. І що їм робити? І хто їм скаже, поки один уряд на другий зміниться? Вирішили далі слідкувати за порядком, тим паче, що люди все одно їх бояться. Так і зараз – нібито нічого й не сталося, ніби ніхто на них не звертає уваги, але натовп потихеньку рідіє. Не стало чути й малого з його вже охриплим голосом. Газети валяються просто на землі, але й безкоштовно ніхто не насмілюється їх піднімати. Та щойно полісмени пішли далі, як люди розхапали навіть замазані землею. І натовп знову загудів.

– То невже правда, що царя з престолу скинули? – мало не голосила немолода жінка, яка з важкою торбиною прямувала на базар.

– Та не скинули, сам зрікся, – доводив молодий чоловік у військовій формі.

Таких тут багато вештається, адже зовсім недалеко військова частина, де, перш ніж відправити на війну, навчають стріляти, ще й резервні війська розквартировані по всьому місту.

– Трон пропонують брату государя Михайлу, а він не хоче на нього сідати! – цей смільчак голосно сміявся.

– Владу передали графу Львову – лібералу, який очолював Союз земств і міст Росії. Тимчасово до скликання Установчих зборів, – ким був цей серйозний чоловік у простому робітничому одязі, невідомо, але відчувалося, що він обізнаний у політичних питаннях.

– А як же далі воно буде? – багато хто вже починав журитися.

– А чи знімуть сухий закон, бо й тут громитимуть не тільки винні заводи, а й горілчані, – багатьох і таке турбувало.

– І чого плакати за тим царем, коли він не може нагодувати своїх підданих! Так йому й треба! – ще зовсім молодий парубок і не збирався жалкувати.

– То невже стріляли в мирних людей? – був тут і дід Карпо.

– Та ні, драгуни перейшли на бік страйкарів, – поспішав з відповіддю ще один. Придивившись до нього, Карпо впізнав Грицевого товариша Якова.

– А ти чому не на фронті? Невже переховуєшся? – свердлив його своїми колючими очима та розглядав солдатську форму.

Дізнавшись, що той і досі неподалік у резервних військах, знизав плечима. Зрозумів одне: не горить бажанням воювати цей давно вже не голодний хлопець, вигадує причини, шукає якісь зачіпки, аби відтягти. Спитав дід і про другого товариша – Андрія, із яким Гриць по наймах поневірявся та на кравця вчився. Почувши, що той після поранення одразу додому повернувся, навіть не став питати про його здоров’я.

– А в нашого Савона вже два Георгіївські хрести на гімнастерці поблискують, – похвалився такою новиною. – А ти на два роки старший за нього.

Бачив, як заздрість проскочила по обличчю Якова, як він втягнув нижню губу, як нервово тер руки, але відповіді так і не дочекався.

– Чи ти не радий?

Дідові аж сміятися з нього хотілося або сказати: «А що, за Грицем так бігав, тепер у штани наклав зі страху, чи що?» Але не став. «Я не такий спритний і не такий сміливий», – уже й таку відповідь сам за нього вигадав, тільки й такого не почув. Лише побачив, як густий рум’янець умостився на щоках Якова, немов у дівки під час сватання. «То тільки Гришка так може», – наостанок мало таке не бовкнув, та лише махнув рукою.