Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Тут було людно, як ніколи, та все ж більше військових, ніж цивільних. Вона шукала родича її покійного Мусія – Данила, який працював на залізниці. Але він перший її помітив.

– Що ти робиш у такій сутолоці? – спитав, нахмуривши брови.

– Тебе шукаю, – зраділа вона. – Мені б у Бахмут якось потрапити, – не хотілося навіть йому говорити правду.

– Я так і зрозумів. Але це зовсім неможливо. Там зараз дуже багато люду, може, й більше десяти тисяч. Учора й наших резервістів туди відправили, а сьогодні ще два батальйони юнкерів із Чугуєва, з ними й бригаду кулеметників на платформах. Якщо гуляки не здадуть зброю, їх усіх розстріляють. Такий наказ із Петрограда отримали, – він знав про всю ту оказію. – То кого ти там шукатимеш? – хотів, щоб вона сама сказала. А не діждавшись, додав: – Більшовиків там уже давно нема. Не такі вони дурні, щоб під розстріл потрапити – заколотили і повтікали. Тільки ніяк не збагну – навіщо воно їм?

Сам збирався наперед пробратися, бо паротяг уже прогудів, а він за декілька хвилин мав перевірити колеса і всю рухому частину потяга.

– Як з’явиться Аким, даси мені знати. Я з ним ще не говорив, а в мене теж рука важка, – махнувши нею, пішов виконувати свою роботу.

Настя стояла на пероні геть розгублена. Її штовхали, обходили, а їй так хотілося скочити у потяг в останню мить, що ледь себе стримала. Нагнула голову та поволокла додому неслухняні ноги. «Почуй мене, Акимчику! Прийди. І слова тобі не скажу, тільки б живим повернувся», – тремтіла її борода, як і в нього, коли він збирався плакати.

Не спалося і цього разу, а почувши шарудіння за дверима, одразу схопилася на ноги.

– Господи! – мало не сплеснула руками. – Який замурзаний і мокрий! – хоч і ледь блимала її лампадка перед образами, вона все побачила.

– Не світіть світло, – попросив він одразу. – Я лише на хвилину.

Їй так хотілося його обняти, припасти до його грудей і заридати, але вона швидко метнулася шукати якусь суху одежину.

– Мабуть, тікав і падав, – намагалася вгадати. – А після дощу слизько, та й земля мокра, – торохтіла не перестаючи. – Головне, що живий і добрався, – а в душі радість із тривогою так зчепилися, що й розборонити їх не могла. – Я тебе сховаю, – уже планувала вона. – Трохи погрієшся в хаті, і сховаю. Якщо тут небезпечно, до діда Карпа відведу, – шморгала носом, який, знай, мокрів. – А за день-другий – залізницею на Кавказ до його знайомих відправлю. Правда, можна й ближче – у монастир податися, там Оксанка про тебе подбає, – вона не могла на чомусь спинитись.

– Я в Харків поїду, там у своїх і буду, – обмившись у темряві холодною водою, він уже переодягався.

– У своїх… – повторила вона його слова й задумалась. – У своїх… – ще раз сказала, бо дуже вони їй боляче зробили. – Та здадуть вони тебе, здадуть! – хотілось застерегти сина. – Бач, що зробили! Ти ж не хотів, щоб таке сталося? – намагалася хоч щось у нього вивідати.

– Простіть мене, мамо! – від того голосу навіть тиша завмерла.

Чи насправді грім гримів, чи то їй так здалося, а блискавки в очах точно були. Вони спалахували одна за одною, розрізаючи темряву. Заспокоїлись, лише коли вони з Акимом обнялися і довго так стояли посеред хати. Хоча й була вона при пам’яті, але нічого не могла сказати. А він, узявши торбину з окрайцем хліба, поглянув на батькову фотокартку з чорною стрічкою і ступив до дверей.

– Я повернуся, обов’язково повернуся, – проказав якимсь тихим, неначе не своїм голосом.

Не пам’ятала Настя, коли він зачинив двері, а сама вона впала на коліна перед образами, – отямилась аж тоді, як густий туман за вікном зовсім розвіявся. Розігнула спину, стомившись молитися, та й стала до тиші прислухатися. У її хаті ніхто не кричав і не плакав, навіть здавалося, що й Акима тут не було, лише мокра брудна одіж нагадувала про нього. Тільки торкнулася її рукою, як одразу відчула тремтіння його тіла, і знову почула останні слова: «Я повернуся… повернуся… повернуся…» Щоб не збожеволіти, заходилася прати, коли з кишені знову листівка випала. Дістала її не кваплячись, прочитала пошепки і вкинула в розтоплену грубку. «Один воює, щоб мир був, а другий хоче війну розпалити, – сердито поглянула на Мусієву фотокартку. – А ти казав, що допомагатимеш, – неначе й зараз докоряти йому збиралася. – Тільки звідти нічого ти не зрозумієш, – додала й таке. – Тут поряд – і то не розібратися, а вже з неба… – бликнула на вікно й трохи зраділа, бо за ним починало світати. – Спочивай із миром, а ми вже якось будемо», – саме зараз вона починала відпускати його від себе.