Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Данков! Данков! Данков! – по хвилі всі дружно кликали того справжнього чоловіка, якого зовсім недавно самі й вибрали.

– Та пропустіть же нашого спійманого бичка наперед, поки ніхто його не відв’язав, – просили демонстрантів. – Нехай комісар ним полюбується, – штовхали його поперед себе, не жаліючи. На ходу давали й інші стусанів далеко не бідному Безпалову. – Дружина вже пропонує за нього чималий викуп, – повідомляв хтось голосно. – Як поведетеся на гроші, тоді нічого не отримаєте! – закричали цареборисівські жінки. І такі вони були дружні, що й самі повірити в те не могли.

Коли залишали майдан, збираючись додому, у баби Палажки був такий щасливий вигляд, неначе їй подарували три фунти золота. Нескладно було здогадатися, що тепер їй хотілося підбити підсумки цього непростого дня. Вона то кахикала, то руки потирала, збираючись із думками.

– Та починайте вже, а то все лаштуєтесь, а воно знову не з тієї ноги, – кепкувала з неї Настя.

– Смійся! Смійся! Сиділи б ви на Великдень без паски, якби не баба Палажка. Тепер борошна нам точно дадуть, – навіть облизувалась, неначе вже пробувала свою смачну паску. – А із землею чомусь тягнуть. То невже поважні чоловіки хочуть, щоб ми знову зібралися? – тепер вона й від такого б не відмовилась. – Чого їм ще не вистачає? Про те, щоб забрати землю, уже й рішення повітового селянського з’їзду є, і не тільки про поміщицьку, а й церковну, монастирську та казенну. Підписано й на передачу її селянам без-кош-тов-но, – і так вона це сказала, неначе з високої трибуни перед великою громадою. – Але чому все затягується? – спинилася й розвела руками.

– Краще б не знати, ніж довго чекати, – любила й Настя їхню багату народну мову.

– Ні, крига скресла, і ми це знаємо, – вона вважала, що до перемоги вже недалеко. – Тільки коли довго тягтимуть, ми й у цьому питанні знайдемо винуватців, – посварилася пальцем у бік земської управи. – Поводимо одного та другого по Ізюму, як Безпалова сьогодні. Того обмотали тканиною, яку він придбав по блату, а Семикіну й Сумцову прив’яжемо до плечей по доброму оклунку з землею. Коли їх потягають, швидко одумаються! – Палажка й до такого була готова.

Йшли та далі говорили про те, як довго це питання визрівало, поки набрало такої ваги. Пригадували й тих перших, що висунули таку вимогу – ними були інтелігентні чоловіки з партії есерів, які ще бозна-коли закликали вимагати демократичних прав, але, поки був на столі шматок хліба, цей люд розкачати не вдалося. Тепер уже кожен селянин розумів, що без боротьби нічого не вийде. Пропала в людей совість, куди й подівся сором, скрізь командують нахабні та крикливі, які роблять усе, аби набити грішми свої кишені. Здається, тим тільки й живуть, усе інше їх просто не цікавить.

– Бач, які ми раніше були дурні, – сьогодні тому дивувалася і Настя. – Не розуміли, навіщо вони свою партію тут створили, навіщо життям своїм ризикують. Усе думали, що з власної користі. Хіба простий люд знав, що йому робити та за ким іти, аби життя кращим ставало?! – і тут вона нічого не вигадала, бо саме ті інтелігентні патріоти намагалися всіх просвітити. Пригадувала, як свого Григорія до них не пускала, а коли того ледь не арештували, то й слухати про них нічого не хотіла.

Тільки про що б не говорили, а знову до землі поверталися, бо ще лишалася та, яка зовсім не оброблялася. Вони й на таку були згодні – на оренду чи викуп, аби за помірну ціну.

– А якщо так не зроблять, нехай самі все засівають, бо ще два тижні – й усе, потім уже не виросте, – баба Палажка аж піт із лоба витерла, хоча сонце ще не дуже пекло. – Та й чого б їх не змусити, коли в нашому повіті малоземельних селян і тих, у кого зовсім землі немає, майже дев’яносто відсотків. По всій Харківській губернії ми на першому місці, – а сама все про ту маленьку купку багатіїв думає. Інші ще й клянуть, а вона поки що стримується від такого гріха. – А якщо справді не засіють, що ж тоді буде?! – розвела руками й розгублено роззирнулася навколо. – Село ж велике! То невже… – і не доказала, уявивши страшну картину.

Від таких слів Насті теж було не по собі, і в її коморі навіть миші похарчуватися було нічим. Збиралася й вона в церкву на службу, яку всім миром замовляють, аби голод не настав. А там й інше з голови не йшло, бо не одна біда до неї завітала, привела і біденят з собою, які й хату догори дриґом перевернули, – так вона думала про свою сім’ю.

– Не хвилюйся за Акима, він живий і здоровий, – баба Палажка неначе думки її читала. – Бачили його днями у Слов’янську, на содовому заводі агітував за більшовиків, – повідомила неприємну новину. – Тільки ніяк я не можу зрозуміти: як він до них потрапив. Спокійний, розсудливий – і до тих горлопанів… – неначе чимось гострим різонула по Настиній душі, а сама, дивуючись, то піднімала плечі, то опускала. – Якщо це хлопці з залізничної котельні втягли його туди, то їх зовсім мало, та й ніхто їх серйозно не сприймає, – розмірковувала неголосно. – Не збагну й іншого: чому вони такі злі на всіх? Щойно дізнаються, що хтось не так думає, одразу вважають його найлютішим ворогом. Есерів називають лизоблюдами буржуазії, а ті їх – посміховиськами. Неначе всі й дорослі, а коли послухаєш – діти та й годі.