Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Цілий полк, п’ять тисяч солдатів, – відрапортував їй по-військовому.

– Оце так! – одразу і її чорні брови зійшлися докупи.

Він далі розказував, а вона уявляла, як за горілкою потяглися місцеві з усієї округи – хто возом, а хто й підтюпцем. Їхали й залізницею, бо на другий день про те вже знали не тільки в Харкові, а й на Дону. І з Донбасу поспішають туди шахтарі, адже такий подарунок їм навіть не снився. А місто Бахмут за декілька днів стало просто не впізнати – скрізь валяються п’яні, і їх так багато, що місцевим мешканцям доводиться через них переступати. Тільки в перші дні вони й не збиралися скаржитися – набравши й собі оковитої, ховали її та прикопували, розуміючи, що за день-два знову «сухий закон» повернеться. Лаяти військових почали лише згодом, за ними й міліцію, яка, замість наведення порядку, браталася з солдатами. А коли з людських дворів почали тягти на закуску все, хто що зловив – гусака, качку, курку, а то й теля здорове, – кричали на них і гнали геть. Б’ють баби їх лопатами, а вони все одно картоплю на городах копають. Лізуть у погріб, як у свій, та так усе виїдають, що в бочці й розсолу не лишається. Дівчатам та молодицям і зовсім горе, їм і до колодязя не вийти, ловлять їх просто серед білого дня й одразу спідницю на голову задирають. А ввечері в місті видно, немов удень, бо навколо вогнища палають: м’ясо смажиться, та горілка рікою ллється.

– Тож люди вже й горілці тій не раді, бо ці п’яниці загидили як дороги, так і двори та городи, і сморід ще перед містом чути. І ніхто нічого зробити їм не може, адже вони зі зброєю. А що п’яним – спочатку вони билися, коли нап’ються, тепер уже стріляються, часто мертві й живі поряд сплять, лише після похмілля всіх холодних тягнуть до річки, щоб і кінці у воду сховати. А в Бахмутці й так багато втоплеників ще з першого дня гульбища, тож і пливуть надуті мерці у Сіверський Дінець.

– Моторошна картина, – від почутого Настя аж руки на грудях склала. – Що ж далі, Петре?

– Не знаю. Ті, що туди поїхали, назад поки що не повернулися. А стрілянину вночі аж сюди чути. Тільки то не гвинтівки, а вже кулемети працюють, буває, й гармата бабахне – а чи по людях, чи в поле, хто його знає.

– І що, усіх постріляють? – поки питала про можливий кінець, її брови аж високо на лобі спинилися.

– Може й так статися, – у його голосі не було ні жалю, ні страху. – Що ж робити, коли їх усе більше й більше стає? – і такий у нього був вигляд, неначе він їх бачив. – Після міліції військових прислали порядки наводити, але й ті спилися. Якби ж роззброїти – тільки як те зробити, коли вони біля заводу свої кулемети поставили; спершу для того, щоб крім них там ніхто не хазяйнував, а тепер – щоб відстрілюватися, вирішивши, що їм поспішати нікуди. Окопи порили, барикади зробили – усе по науці, військові ж.

– А з чого ж почалося? – хотілося Насті й про те дізнатися.

– Кажуть, більшовики в їхній полк пробралися і так їх загітували, а вони справді уміють це робити, що солдати перестали слухатися своїх командирів і пішли громити крамниці, міську управу, думу, маєтки багатих, словом – усе, що потрапляло під руку. Мабуть, чули про страйк військових у нас і в Балаклії, бо ті вважали, що їм живеться гірше, ніж робітникам. До того ж годувати стали погано, посилаючись на війну. А тут не інакше, як хтось таку ідею підкинув, от і кинулися всі до горілчаного заводу.

– А ти, Петре, все ж там був, – давно здогадавшись, вона вирішила про те сказати.

– Ні, Бог з тобою. Я ж непитущий, – сам розгубився і вже пошкодував, що прибіг до неї з такою новиною. – А от Акима твого там бачили, – неначе обухом по голові її вдарив.

– Невже! – вона аж зблідла. – Чого ж ти одразу не сказав? Півгодини голову морочиш, і аж тепер надумався! – але він уже тікав на вулицю, щоб більше нічого не питала.

Тисячі солдатів, гусаки з горілкою, усі туди з’їжджаються і збігаються, шахтарі, міліціонери, солдати, наливають, частують, співають, люди по хатах ховаються, є убиті й потоплені – усе скоєне знову промайнуло перед її очима. «Акиме, і навіщо я тебе на світ Божий народила!» – кричала її душа, а вуста мовчали. Лише згодом прийшла до тями. Швидко одягла чистішу кофтину та спідницю, накинула на плечі Мусіїв шерстяний піджак і майже побігла до вокзалу. «Я ось тобі покажу! Ти більше ніколи не будеш агітувати! – від гніву аж душа тряслася, неначе збиралася й зовсім з грудей вискочити. – Дорослий він! І не чекайте на нього! – пригадувала останні слова. – Оце я виростила! Оце дочекалася помочі! – ніяк не могла заспокоїтись. – Тепер не знаєш, у який бік бігти», – з такими словами спинилася вже на пероні.