Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Якщо сам упораєшся, то чому ж тоді Леніна в запломбованому вагоні з Німеччини привезли? – розважливий голос випустив чергу іронічних слів, аби знову кинути того блудослова на холодну бруківку.

– И справлюсь, придёт время, и справлюсь, – на щось натякав, не сказавши й слова про Леніна. – Так вот, – зібрався далі розповідати, – и двадцать шестого меня туда понесло. Как раз толпа по войскам камнями кидала, а они в ответ пулями, – уже й не просять його, а він продовжує, та аж на крик зривається. – Многих убили в тот день, а ещё больше забрали в тюрьму. Тогда и вышли на улицы во всех городах – смотри, мир, какая Россия! Царю после этого ничего не оставалось, как отречься от престола. Там и раньше не было согласия – Дума о своём, правительство о своём, а он заставить их не мог. Все и разбежались, а жандармы спрятались, не зная, кому служить. Вот так распался царский режим.

– То ти й далі розказуй, коли взявся, бо то ж не кінець, а лише початок, – хтось так стукнув по столику, що й склянки забряжчали. – Це твої більшовики все й розхитали. Тепер сто партій з підпілля вилізло, і кожна людям щось обіцяє, але й вони хлібом не нагодують.

– Ты что, питерским рабочим не веришь? – нескладно було здогадатися, що він б’є себе кулаком у груди. – Наверное в Житомире или под Черниговом сало ел в то время, когда я там мерз да жизнью рисковал, – він майже кожне слово пересипав своєю лайкою.

– Ти диви, який він революціонер! – сміялися з нього. – Полежав годину на бруківці, і вже революціонером став!

– И стал! – він уже кричав на весь вагон. – Это наша революция! И если не веришь, значит ты враг, а мы всех врагов уничтожим! Мы всех уничтожим!

Після такої нісенітниці вони вже зчепилися. Не звернули уваги й на Григорія, коли він відчинив двері їхнього купе. Та коли миттєво скрутив одного й другого, почали проситися.

– Ти чию горілку тут пив та салом заїдав? – зробив боляче тому горе-революціонеру.

– А ти навіщо пригощаєш, коли знаєш, що він усе одно по пиці дасть, – аж струсонув того, який говорив українською. – І щоб тиша мені була, бо я таких, як ви, швидко втихомирюю, – стукнув їх лобами й розкидав на протилежні полиці.

Може б, і далі продовжували, бо ті аж сопіли від злості, однак побачивши чотири Георгіївські хрести на петлюрівській формі цього невисокого, але дужого вояка, одразу заспокоїлись.

І знову запала тиша. Коли буйні сусіди вже хропіли, Григорій лежав і думав про них. Шкода було свого українця, який самогоном та салом пригощає різну нечисть. А того пітерського й самому відлупцювати хотілося, страх як не любив тих більшовиків, більшість із яких не так давно ще належала до кримінальних елементів і сиділа у в’язниці за різні злочини. Але війна навчила його бути стриманим, а крім того, розбиратися в людях і розуміти, що не все потрібно вирішувати силою, її треба застосовувати в крайньому разі, коли слів уже ніхто не чує.

«Що ж буде, коли такий москаль до влади прийде?» – він ще не думав про самостійну Україну, тому й далі переймався спільною імперією. Заспокоював себе лише тим, що в Росії є багато нормальних людей, навіть таких, які за неї життя готові віддати. Та й Тимчасовий уряд не поводиться так агресивно, навіть коли Україна про свою автономію говорить. А на більшовиків він надивився, вони злі і вкрай радикальні, хоча багато хто вважає, що зараз саме за такими можуть піти люди.

Досвідчений вояка Великої війни Григорій Савонов, який сто разів побував у її пекельному горнилі, вважав: «Якщо й повірять їм, то швидко розчаруються, бо ніхто всіх людей одразу не нагодує, адже скрізь витовчена земля. Ніде й купити, бо і в Європі голод починається. І смертну кару не скасують, поки навколо таке твориться. Мабуть, есери мають рацію: треба всім дійти мирної згоди, аби не сталося гіршого – за хліб і брат на брата піти може, – він знову був на їхньому боці, ба більше – вступив до лав їхньої партії. – Тільки хтозна, чи так вийде, бо ті брехуни не відступляться».

Прокинувся пізно ввечері, коли вже й поряд із ним точилися розмови. Цього разу якісь досвідчені офіцери, підсівши дорогою, також Пітерські події обговорювали.

– Тимчасовий уряд теж боїться розбурханої народної стихії, тому й уклав союз із виконкомом Петроградської Ради депутатів, який став популярним серед солдатів та робітників, – чує притишену розмову. – У результаті більшість посад у новому Кабінеті Міністрів отримали есери і меншовики, тобто представники народних мас. З одного боку це добре, але й таке не принесло в Петроград стабільності, бо війна не скінчилася і їсти нема чого. Страх перед голодом знову жене людей на вулицю.