Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Щоб відволікти народні маси, влада почала підготовку до масштабного наступу на фронті. І пішло: загальна мобілізація, збір коштів на підтримку армії і так далі, – це вже інший голос і теж немолодого чоловіка. – Чому ж тоді нічого не вийшло?

– Пізно було, друже, пізно. Економіка валиться, заводи й фабрики спиняються, то хіба можна в таких умовах нормально підготуватися до операції? Пригадай шістнадцяте червня, коли розпочався наступ на Станіслав, Калуш і Галич. Уже тоді не вистачало зброї та боєприпасів. Російським артилеристам видавали на добу лише по два снаряди на гармату. А право солдатів самим обирати командирів та заборона на носіння зброї офіцерами ще більше розклали армію.

– Виходить, знову безлад на фронті й голодні міста.

Григорій ще не вмів так складно говорити, усе ж неповні двадцять років, тому і вдавав, що спить. Сам прислухався до кожного слова, і все йому було зрозуміло.

– Звісно, це – прорахунки Тимчасового уряду, у результаті чого навіть генерали не хочуть виконувати наказів ставки, – здається, про війну вони знали все. – А в підсумку російська армія втратила вбитими і пораненими понад п’ятдесят тисяч солдатів за тринадцять днів боїв. Лінія ж фронту знову відкотилася назад, а німецькі війська ще далі просунулися на територію України. Здається, усе зайшло в глухий кут, звідки годі придумати, як вибратися, – і це Григорія приголомшило, бо він вірив кожному їхньому слову.

– Оце саме тоді й почала зростати популярність більшовиків, які нахабно брешуть, а люди від безвиході хочуть бодай комусь вірити. І це дуже небезпечно. Тепер не тільки на фронті, а й у Петрограді в ході вуличних заворушень люди йдуть за ними, вважаючи, що тільки вони можуть швидко закінчити війну, навести порядок і провести радикальні реформи. А я в цій історії доброго кінця не бачу: або він поганий, або зовсім страшний, – прогнози й цього чоловіка були невтішними.

Григорію хотілося, щоб чоловіки ще довго тут сиділи та далі перемовлялися, але на наступній зупинці вони взяли в руки свої речі. Один із них торкнувся його плеча і сказав: «Молодий герою, сховай свій кітель із хрестами, бо додому не довезеш, а вони в тебе кров’ю зароблені».

У відповідь він хотів заперечити, що з його грудей ніхто нічого не зніме, але замість того просто схопився і почав дякувати. Йому приємно було, що ці розумні люди назвали його молодим героєм.

– А от цікаво, – ще раз повернувся до нього один із них, – чи всі щаблі молодих командирів ти пройшов на фронті?

Григорій чітко по-військовому доповів про все по порядку: як був командиром відділення, потім командиром взводу, а ставши фельдфебелем, займав посаду командира роти. Повідав і про те, що «охотник» Савонов починав сімнадцятий рік на фронті в унтер-офіцерському чині підпрапорщика Російської імператорської армії. А за часів Тимчасового уряду за бойові заслуги його підвищено до першого обер-офіцерського звання – прапорщика (молодшого лейтенанта) Революційної армії вільної Росії.

– Бач, і правильно, умови отримання унтер-офіцерського звання і повинні бути такими суворими, – більше доводив своєму товаришеві, ніж Грицькові. – Крім теоретичних та практичних знань, у першу чергу має бути бездоганна моральність. Навіть тим, хто був покараний за крадіжку чи зазнав тілесних покарань за легкі провини, унтер-офіцерське звання не повинно надаватися, – він майже дослівно цитував інструкцію. – Шкода, що так пізно розговорилися, – знову цей чоловік у цивільному звертався до свого товариша, генерал-майора, який на фронті командував дивізією.

«Чому їхали саме тут? – устиг подумати. – Мабуть, тому, що всі потяги переповнені, а на вулиці йде холодний дощ».

– Не припиняй боротьбу, молодий герою, – бажали йому на прощання. – Може статися так, що боротися доведеться ще довго. А без таких, як ти, виграти ту боротьбу буде неможливо.

Про що йшлося, він зрозуміє лише декілька років по тому, а зараз протирає запотіле вікно й шукає очима тих двох чоловіків, які так мало тут були і так багато сказали.

Їхав далі та дивувався, що окремі події війни ніяк не хотіли від нього віддалятися, мало того: самі лізли в очі. Ще не встигне заплющити їх, як уже наближається перший німецький роз’їзд, а з ним і перше бойове хрещення. Ось шестеро солдатів стоять перед командиром. Хоча й порох уже нюхали, але в рукопашний бій ще не потрапляли. Зараз, крім нього, серед живих уже нікого не лишилось, а тоді всі були веселі й бадьорі, самі на завдання просилися. Думали, що й двадцять п’ять добре навчених німецьких кавалеристів на вгодованих конях їх не злякають. Та коли, з’явившись на їхній дорозі, вони витягли свої піки і галопом понеслися просто на них, де й узялася розгубленість. Він і зараз пригадує той легкий холодок на спині, який змушував зібратися з силами, ухилятися від нападу та роз’їхатись подалі один від одного. Про що думали його товариші, він не знав, лише для себе вирішив: якомога більше вбити ворогів, а далі – будь що буде. Розраховував на пістолет, але після декількох пострілів у ньому заскочив патрон. Якби не мав такої реакції, саме тут був би вбитий, тож, схопившись за шашку, став рубати ворога. Але якою б сильною не була його рука, невдовзі залишився і без такої зброї. І в цю мить смерть з косою на нього поглядала, тільки оддалік, бо й голими руками міг скрутити їй голову. А він, думаючи, як вижити, зміг відняти в німецького солдата гостру піку та по одному доколоти останніх. Непросте діло, тим паче в такому сум’ятті, але все у нього вийшло. А вже коли впав останній німецький солдат, він почав їх розглядати – поряд один на другому лежали німецький офіцер та унтер-офіцер, а трохи далі ще п’ять чоловік на його території цієї битви. Куди не гляне, скрізь калюжі крові, де-не-де кінська змішалася з людською. Від неї нудило й трясло – і не лише їх, а й навіть декількох уцілілих коней, які носилися навколо побоїща, наче навіжені.