Братья Капрановы - Справа Сивого

— А ви знали його? — поцікавилася дівчина.

— Хрінникова? Звісно. Дружина його один час завідувала нашою «Просвітою». Племінниця Галя Мазуренко чудово малювала, так що, можливо, колись у домі дядька ми побачимо і її роботи, — Дмитро Іванович зітхнув. — Я, до речі, теж трохи доклався до його будівництва. Але зараз я познайомлю вас із людиною, яка робила панно для нашого з вами музею.

— Він бере участь у виставці? — запитала Маруся.

— Я бачив його ім’я на афіші. Ну а щоб перед давнім знайомцем не виглядати старим грибом, сухим і нікому не потрібним, запросив вас за компанію.

— Що ви говорите, яким іще грибом! — обурилася Маруся. — Ви чудовий директор, і академік, і художник.

— Ну, який з мене художник!

— Не кажіть! Щоб розгледіти ці малюнки з Петриківки і дати їм раду, треба бути справжнім художником.

— Для цього достатньо бути просто колекціонером.

— І той кобзар по дорозі називав вас батьком.

— Це він як подяку за десятку на дорогу.

— Не прибідняйтеся!

Дівочий голос став суворим, і Дмитро Іванович жартівливо підняв руки:

— Добре, не буду.

Знайомець, на виставку до якого поспішав Яворницький, виявився гострооким сорокарічним дядьком із бровами врозліт. Він обійнявся задавнім приятелем, потім професійним оком художника кинув по Марусиній фігурі так, що примусив її трохи зашарітися. Щоб здолати незручність, вона сама зробила крок уперед і простягнула долоню:

— Маруся Глинська.

— Юхим Михайлів [118] Юхим Михайлів — український художник, поет. Загинув у засланні 1935 року. , — він церемонно поцілував її ручку, і це примусило дівчину почервоніти ще більше. — Волію не тиснути жінкам руку, хіба що більш нема чого потиснути.

— Що? — насупилася Маруся.

— Жарт. Звичайний жарт, — запевнив той. — Ми, художники, сприймаємо жіноче тіло дещо інакше, я би сказав, більш функціонально.

— Що ви маєте на увазі? — брови на Марусиному обличчі продовжували показувати суворість.

Ситуація ставала напруженою, але раптом з іншого кінця зали почувся голос:

— Дмитре Івановичу!

Усі обернулися. До них притьмом, практично бігом, наближався немолодий уже чоловік із довгим волоссям та чорними вусами, очі його прикипіли до Яворницького, і той розкрив обійми:

— Миколо!

— Дмитре Івановичу, який я радий вас бачити!

— А я вже думав, що вас остаточно засмоктало столичне життя.

Поки тривали вітання, Маруся вивчала незнайомця. Років із шістдесят, але ще міцний, а проте у рухах рук та м’язів обличчя був помітний злам, неначе всередині тіла відкрутився якийсь важливий ґвинтик.

— Миколо, знайомся, це Юхим Михайлів, чудовий художник, — чоловіки потиснули руки. — Це Маруся, моя помічниця. А це, Марусю, і справді багатогранна особистість, не те, що я грішний. Бо Микола Кіндратович справжній актор, справжній режисер, поет і письменник.

— Та годі вже, Дмитре Івановичу, мене хвалити!

— Я не хвалю, я правду кажу. Марусю, знайомся. Микола Вороний [119] Микола Вороний — поет, драматург, режисер і актор. Один з засновників Центральної Ради. Один з засновників «Національного театру». Розстріляний у 1938 році. .

Дівчина простягнула було руку для потиску, і раптом плеснула себе по стегну:

— Микола Вороний? Невже той самий?

— Та начебто не підмінили, — усміхнувся чоловік.

— Ви написали «Євшан-зілля»? — захоплено видихнула Маруся.

— Було колись, — зізнався Вороний.

— Це моя улюблена поема з дитинства! Ніколи навіть не мріяла про те, щоб познайомитися з вами!

— Чому це не мріяли? — здивувався Яворницький. — Микола Кіндратович — наш земляк.

— Ну то й що! Але ж він у книжці! Я отак от людей із книжки ніколи не зустрічала.

Чоловіки засміялися — не глузливо, а швидше захоплено від дівочої безпосередності.

— Як поживаєш, Миколо Кіндратовичу? — запитав Яворницький, відсміявшись.

— Та так, — очі Вороного одразу згасли.

— Ти ж тепер у столиці?

— Нібито. То я за нею їздю, то вона за мною. З Києва до Харкова і назад.

— А малий як?

— Та з ним якраз не дуже. Поїхав до Москви.

— До Москви? — здивувався Дмитро Іванович.

— Щоб не дістали, — стишивши голос, пояснив Вороний.

— А то що? — так само пошепки запитав Яворницький.

— Розкритикували його за останню збірку. Пишуть, що пристосуванець і буржуазний поет.

— Зачекайте, — раптом втрутилася Маруся. — То Марко Вороний [120] Марко Вороний — український поет, розстріляний 1937 р. в урочищі Сандормох (Карелія). — ваш син?