Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

З іншого боку, роман засвідчує тенденцію до сатиричної критики не лише утопічної ідеологи соціалізму та остальгійної міфології, а й ідеології Возз’єднання як ще однієї шовіністичної світоглядної системи, в якій «Німеччина» обов’язково означає «ФРН», а традиційна для тоталітарної ідеології НДР «леґенда» про революційні «народні маси» не викривається, а продовжує далі працювати в семіотичному полі демократії. Подія, яку історики та публіцисти називали: «Кінець німецької розділеності», «Кінець європейського повоєнного порядку», «Кінець XX століття», «Кінець модерну», «Кінець Холодної війни», «Кінець ідеологій» і «Кінець історії» — трапилася цілком випадково. Ультцшт ішов до прекрасної ковбасної молодиці, з якою у нього колись із технічних причин секс не відбувся. Тепер, ненадовго володіючи членом надвичайних розмірів, Клаус хотів похвалитися своїми новими можливостями, коли побачив натовп біля Муру. Справжньою причиною «події століття» Брусіг називає індивідуальну (проте виплекану системою) перверсивність Ультцшта, яка підштовхує його на акт ексгібіціонізму. Герой не так отримує сексуальне задоволення від демонстрації свого тіла, як насолоджується відчуттям влади Скандального над масовою свідомістю. При цьому він позиціонує себе як хтонічного і водночас культурного міфологічного героя: з одного боку, він магічним чином кам’янить солдатів (Медуза Горгона), з іншого — не показується своїм співвітчизникам, щоб не зупинити їх, а задки закликає до руху і в такий спосіб перетворюється на «Спасителя».

У зображенні Повороту не як прояву колективної волі, а як фарсового результату нагромадження випадковостей і підмін образ перверсивного оссі урівноважується травестованим західним брендом особистої свободи. Це підкріплюється форматом оповіді — сенсаційним інтерв’ю для таблоїда, про яке Клаус мріяв змалечку. При цьому він фактично не помічає ідеологічної різниці між піонерським журналом та «Нью-Йорк Таймз». Симптоматично також те, що перша людина, яку Клаус зустрічає по той бік Муру — журналіст західного ґлянцевого журналу, — одразу намагається залучити оссі з надзвичайними фізичними даними до порноіндустрії.

Головний літературний конфлікт, викладений у романі, розгортається між Крістою Вольф та новою літературою. Під час промови 4 листопада 1989 року, на найбільшій демонстрації на Александерплац (близько півмільйона учасників), головний герой плутає доповідачок — «матерів нації» письменницю Крісту Вольф і тренерку з фігурного катання Юту Мюлер, у результаті чого не залишається послухати промову до кінця і дорогою отримує травму. Накладання у сприйнятті Клауса двох ікон соціалізму та подвійне невпізнавання «великої літературної матері» задає іронічно-критичну перспективу оцінки «ґенерації будівничих»: «Справдешня промова тренерки з фігурного катання, вам не здається? (…) почувши промову Юти, я зрозумів, проти чого я виступаю». Якщо Кріста Вольф у своїй промові закликала до пошуку нової мови для створення справжнього соціалізму, індивідуального і національного самоствердження, створення нової ідентичності, то у Брусіга мова як така постає частиною репресивного механізму панівної ідеології. Літературна ж мова в його романі, здійнюючи процес самооновлення, звертається до хуліганських перекручень класики, карнавального перевертання високого й сексуалізації чи то патологізації політичного. Позиціювання наратора як профанованої пасивно-агресивної жертви, що страждає на манію величі й вірить евфемізмам офіційної ідеології (прийом «інсценованої наївності») та оформлення оповіді як «проби звуку», що спонтанно перетворюється на величезний монолог, адресований уявному західному слухачеві, унеможливлює серйозне прочитання роману і провокує читача на недовіру до мови і критичний пошук інших значень. Опозиції ідеологічного й тілесного, а також східного та західного реалізуються в образі Ультцшта як зсув на користь розщепленого суб’єкта шизоїдного типу. Після падіння Муру Клаус зрікається свого минулого у штазі: « Це був не я , — той, хто вдирався, викрадав людей, переслідував, залякував. Я тільки чекав». Аналізуючи знакову для німецької ідентичності розщепленість колективного суб’єкта, Брусіг відмовляється від іронії: «Якщо сьогодні ніхто не хоче визнавати це, значить це пов’язано із соромом, який заважає говорити про ганебне (…) Система не була нелюдяною (…) Вона обманювала людей, таких як я і ти, і про це треба говорити. Говорити про двосторонні образи й покору. Про ухиляння. Про людську підлоту».