Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Тої ночі на станції метро «Александерплац» ми затримували всіх, хто мав хоч трохи підозрілий вигляд і прибував із боку Панкова [12] Панков — північно-західний окраїнний район Берліна. — Прим. перекладачки . . Демонстрації тоді відбувалися здебільшого вночі, по дорозі додому демонстранти мусили пересідати на ст. «Александерплац», де ставали легкою здобиччю. Кожного затриманого ми відводили до поліцейських вантажівок, які стояли у дворі одного з універмагів, потім поверталися на станцію й чекали наступного поїзда метро. Наш командир групи вдавав стратега громадянської війни. Він «зайняв оборонну позицію» в будці станційного доглядача й по телефону приймав звіти про ситуацію на інших станціях, а свої накази нам передавав через станційний гучномовець. Після опівночі він захвилювався. «Скупчення неспокійно налаштованого населення близьке до критичного. У наступному потязі їх повно. Потяг уже прибуває! Вони сідають на ст. «Шьонгаузер алеє» і без зупинок їдуть до нас!» Він зіскочив з підвищення, на якому стояв мікрофон станційного гучномовця, й замарширував по перону. Він сяяв. «Вони у пастці! Ми їх схопимо! Кожного! » — крикнув він нам.

Потім прийшов потяг. Він був порожній. Машиніст метро за час своєї нічної зміни кілька разів зупинявся на Александерплац і став свідком арештів. Тож отримавши інструкцію — потяг був ще й коротшим на кілька вагонів — не зупиняючись, везти останніх пасажирів на Александерплац, він попередив демонстрантів по рації й усе ж зупинявся на кожній станції. Можливо, він узагалі вперше використав свою рацію. Можливо, він узагалі вперше в житті протестував. Я мимоволі згадав свого батька та його звичку, наздоганяючи трамвай, махати дверям, а не водієві. Можливо, це була професійна хвороба людей зі штазі — вірити, що транспортні засоби — це якісь істоти, які живуть власним життям, а не їздять, керовані водіями.

«Затримати! — заволав командир групи у гучномовець. — Затримати машиніста!»

Раймунд і я вхопили його під руки, він без спротиву дав себе забрати. «Ага, він ще й пишається собою!» — закричав на нього командир групи. З вигляду машиніста зовсім не можна було сказати, що він будь-чим пишається, але командир групи гарчав на кожного із затриманих. Коли ми привели машиніста у двір універмагу, я сказав Раймунду: «Відпусти його, тоді ми зможемо застрелити цього типа тут, при спробі втечі. Я не хочу ще й їхати в ліс». Це здалося Раймундові таким дотепним, що він розсміявся і справді відпустив руку машиніста. «Хочеш змицця?» — спитав його Раймунд. Той не відповів. «Ну, нічого не вдієш, — сказав Раймунд. — Тоді давай з нами». Ми привели його в двір універмагу й наказали сідати у вантажівку. «Профукав ти свій шанс, а то б відпустили», — сказав Раймунд на прощання.

Навіщо я розповідаю це Вам? Відомо, що лише переконаних комуністів нацисти розстрілювали «при спробі втечі». Чому раптом я заговорив про це? Чому я ставлю себе на один рівень з нацистами? На партійному допиті я відповів би, що це речення було сказане з виховною метою, щоб через досвід не бути розстріляним продемонструвати затриманому принципові відмінності між нацистською диктатурою й нашою, соціалістичною державою — і в такий спосіб посилити його вдячність та почуття приналежності до останньої. Це заперечення заперечення. Чи взагалі діалектика. До беззаперечних переваг соціалізму належить те, що ніхто не може бути розстріляним під час втечі, за винятком утечі з республіки. Як там говорив Сова? Вони навіть не знають, як добре їм у нас ведеться . Машиніст метро мав би зітхнути й мовити: «Хіба ж я міг бодай припустити, що буду розстріляним під час спроби втечі? Такого в нас не може статися. Таке було лише раз».

Ви мені не вірите? Але ж насправді, поклавши руку на серце — чому я налякав бідолашного машиніста метро? Бо я гидкий, бо я бридкий, бо я щур зі штазі? Якщо дозволите, я нагадаю про своє перше викрадення дитини, коли я мучив Сару, завдаючи їй нищівних поразок у настільній грі. Чому я такий підлий? Чи не тому, що я хочу бути підлим? Бо це частина моєї натури — робити брудні, бридкі, огидні речі? Бо моєму почуттю провини потрібен новий матеріал? Там, де сміх наших дітей — наше найдорожче багатство (Чи найкраща винагорода ? Я вже не згадаю, як це звучало, але суперлатив там був), лише ница душа може стверджувати, що отримує задоволення від дитячих сліз! Лише щонайбридкіші люди, котрі не злякаються навіть знищення п’ятдесяти мільйонів життів, наприклад, нацисти і я, здатні на цинізм-розстрілу-під-час-спроби-втечі ! Так, я бридкий, я покидьок, мене треба було б закидати камінням!