Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Насправді це мої почуття провини привели мене на велику демонстрацію на Александерплац, попри категоричну заборону начальства. Так, 4 листопада я був там, аби, гнаний почуттями провини, шукати свого вбивцю. Можливо, Сара [13] Дівчинка, яку герой роману викрав за дорученням штазі. — Прим. перекладачки . впізнала б мене й показала на мене пальцем. Із її криком: «Мамо, це чоловік, що грав зі мною в ігри», — моя гра скінчилася б і настав би час розплати. Висіти на ліхтарному стовпі було для мене справою хвилини.

Але чому демаскувати мене мала б саме Сара — чому не щось інше? Або дайте-но я зустрінуся з машиністом метро, тоді мене так само загребуть. Тепер, коли розплата неминуча, я не можу звернути зі шляху. Той, кому я маю сплатити рахунок, мусить його виставити — я хочу це зробити! Я не хочу вибратися неушкодженим! Правда, на Адександерплац було так багато демонстрантів, що я навряд чи мав шанси зустрітися зі своїми жертвами. Наступного дня це було на перших сторінках усіх газет: три чверті мільйона людей! Неймовірно! Ще недавно протестувальників усього Берліна можна було вивезти одним коротким поїздом метро, а через чотири тижні Адександерплац переповнена! За транспарантом із написом ДЕМОНСТРАЦІЯ ПРОТЕСТУ, розгорнутим на всю ширину вулиці, бігли сотні тисяч добропорядних громадян! Що на них найшло? За винятком групи людей, яка б умістилася в одному поїзді метро, всі були згодні! Вони про це забули? І як я тоді можу по-справжньому почуватися винним, чим я можу докоряти собі перед ними? Гаразд, нехай я найгірший і найогидніший, нехай я не-мрець, котрий повернувся [14] Згадка про один із попередніх епізодів: коли Клаусові ввели сироватку, яка ледь його не доконала: це надало його крові якихось цілющих властивостей, і нею вакцинували самого Гонекера. — Прим. перекладачки . , маленький горніст Гонекера, збочений штазі, викрадач дітей і ще, і ще, і ще — але ж і я один з ваших синів! Я не робив нічого з того, від чого мене застерігали мої вчителі та мої телепрограми! Я завжди робив те, чого хотіли інші! Я ніколи не робив того, що хотів би сам, бо так я все ж зміг би стати щасливим! Однаково, чи варті ці думки того, щоб розвивати їх далі — бо потім почалася промова, й усе стало геть іншим.

«Кожний революційний рух звільняє також і мову». І це говорила не моя мати, дискутуючи з лінґвістами — це речення пролунало з гучномовців. Мені достатньо було лише почути цей голос, цю закличну інтонацію, щоб зрозуміти — з мене досить. І взагалі: як можна було в такий день говорити про мову! Чому б одразу не про погоду? Це було б принаймні послідовно непослідовно! Мало йтися про велику справу, а не про мову! — Жінка біля мікрофона була так далеко, що я не міг її впізнати. Хто вона? Хто ця жінка? — Ну, кожна хоч трохи нормальна людина звернулася б до одного з сотень тисяч і запитала б увічливо: «Перепрошую, я, на превеликий жаль, не зрозумів, що це за жінка зараз виступає перед нами з промовою». Але не я. Син чоловіка, який, наздоганяючи трамвай, звертав увагу лише на двері, замість подивитися в очі водієві, замучений недовірою штазі, котрий у принципі підозрює кожного, не питає чужих про речі, які може дізнатися сам. Вони можуть розказати щось іще кому-небудь. Тож я пробирався між людьми назустріч мікрофону, щоб особисто ідентифікувати жінку, яка говорила. Наслідки моєї помилки були найбільшими в XX столітті.

Любі співгромадяни та співгромадянки. Кожен революційний рух звільняє також і мову. Те, що досі так важко було висловити, раптом легко злітає з наших губ. Ми дивуємося з того, що ми вочевидь давно думали і що ми нині вигукуємо одне одному: демократія — тепер або ніколи! І ми розуміємо під цим народовладдя. І ми згадуємо про наші історичні потуги, придушені або залиті кров'ю, і не хочемо знову проспати шансу, який дає нам ця криза, бо вона пробуджує всі наші продуктивні сили. — Зі словом «поворот» у мене свої труднощі. Я уявляю собі вітрильник, капітан наказує повертати, бо вітер змінився або дме йому в обличчя. І команда підкоряється, коли щогла здригається над кораблем. Та чи відповідає дійсності цей образ? Чи він ще доречний у нашому становищі, котре прогресує з кожним днем? Я хочу говорити про революційне оновлення. Революції приходять із низів. Верхи й низи міняються місцями в системі цінностей. І ця зміна ставить соціалістичне суспільство з ніг на голову. (…)

І це найважливіше речення останніх тижнів — тисячоголосий гук: Ми — народ! Просте твердження, і його ми не хочемо забути.