Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

…дцять років служби та колючий дріт.
Угору, вниз, бігцем — здолає лиш собака,
Котрий з дитинства звик до повідка,
І навіть в сні всяк отвір в паркані
Йому малий, щоб не з’ятрити рани.
Як свідчить плямкіт, пси, як люди, марять.
Та те, від чого слиниться намордник —
Це манія, що паралелі десь зійдуться.
Тут Павлов рештки психіки формує
(Інстинкт, що став мобільним, дикий компас).
Тож діалектика — це лиш… собача вірність;
Сенс для вчування у his master's voice
В кінці процесу. Себто «як собака».

На вигляд ти старий, young dog. Старий, як світ.
Ще жвавий вранці, ти важкий від решток
Солодких снів, ледь плентаєшся вдень,
Смог від машин втомив тебе і мови,
Волаючі з біґбордів, й каша слів.
Тож спробуй-но не задихнутись всім цим.
Бо ким ти маєш буть — нам мовить фенотип,
Твій фетиш, зримий кожному: ти — німець.
Ти білий… чоловік… середній зріст… брюнет.
Літ сімдесят живеш в борні за існування.
Як пощастить — то й шмарклі оминуть.
Але найгірша все-таки загроза —
Це дурість, вічний шум машини мозку,
Що продукує лиш саму себе.

З нужденного похмілля ранніх літ
Приведений на діловиту кригу,
Ти мерзнеш під незрушливим табло.
Тебе пройма обітниць стоголосся.
Сухоти зітруть слово, погляд, жест.
Яскраві сни побліднуть при пранні,
Утратять барви на дебільних взорах.
Міць опору наприкінці століття
Банально знов сховається у мозок.
Тепер на варті, дурню, тільки регіт
Над твар’ю, сплутаній в самій собі.
І більш нічого, що було б серйозним.
Та як спитаєте, про що я завжди думав,
Я хитро відкажу вам: «Ні про що».

Авжеж, людина… абеткова стать,
Єдина, схильна до брехні й ілюзій,
Де спільна логіка для ока й для омани.
Це ствердить перший погляд у газету.
А другий… Обережно… Це ж бо й він.
Що значить скепсис, коли стільки віри,
Що ти ілюзії вдихаєш, мовби кисень,
Які — як чутка — вже марою стали.
Статист буденний, розумом в тумані.
Згадай Сократа. Коли псом він клявся,
То світ припущень розсипавсь на порох.
Цей парадокс знайомий і дитині —
Вже перше слово вносить плутанину,
Що забувається лише з повтором.

В нічийнім краї із піску я був щасливий.
Собака, скромний в помислах, безмовний.
З небес мені явилась моя віра.
Літак був богом, схованим захмарно,
Щоб здалеку приспати мою пильність.
Та я був стоїком й стеріг чуже добро.
Коли ставав у войовничу позу —
То шерсть моя була, мов динаміт.
На Заході йде пес поперед пана.
На Сході — лиш за ним, та й то далеко.
А щодо мене — я був сам по собі.
Схід, Захід — то чуже. Моє лиш — зона.
Лиш тут вдававсь мені отой стрибок
Із напівмороку між псом і вовком.

Глузд, каже Джо [9] Можлива алюзія до пісні Джиммі Гендрікса «Гей Джо», в якій чоловік, що вбив свою дружину за зраду, мріє втекти до Мексики, де ніхто не зможе накинути йому мотузку на шию. — Прим. упорядників . , це копійчане пекло,
Це пруг, де Я посвистує собі;
Де страх зі спрагою на віддалі сусідять.
Цей страх: воно могло б обабіч себе
Безслідно зникнуть на шляху до спраги.
До спраги: як живеться там без страху?
Із цього легко виникає драма
Вздовж меж, маркованих все тим же глуздом,
Крізь безупинне, вперте сновигання.
Не тут я, воно мовить.
І не там.
Й ця гра у сховки свідчить: Я — не хтось,
А прикордонний пес і власний сторож.
Де певність в тім, що він тебе не звалить
Коли ти вийдеш з гурту перехожих?

Ви чуєте? Я був таким сумирним,
Що правлю за домашній екземпляр,
Як свідчить мій некролог за життя.
Мене аж нудить від медових слів
Про ніжність, ласку, вірність. От бридня!
На все чуже ви маєте паролі.
Тож вигляда, що час мене догнав,
І голос мій аж мліє у зізнанні:
«Я був то зомбі, то enfant perdu…»
А, може, часом десь у далині
Мене поглинув простір горизонту,
Й віднині дбатиме про мене мій двійник.
Моє але відригує з питанням:
А що, собачий мозок таки легший?

Як добре те, що на моєму лобі
Не видно фільм, що крутиться в мені.
«Моє життя навспак…» Чи як наосліп
Я проповзав крізь зони, повні мін,
Мов риска у відкритому рівнянні.
Тепер воно закрите, і я вільний.
Ландшафт — новий майданчик для будови.
Відколи тут, ніхто мене не знає.
Пісок згасає. Вежі — без сторожі,
Як очі, раптом вийняті з очниць.
Два, три наймення місця розставання
Поблідли вже. Ніщо не видасть трюку,
Як клаптик тверді став дірою часу.
Як добре, що на лобі ніц не видно.