Я знаю, що одного разу, коли я стояла біля колодязя, до мене підійшла жінка і сказала, що він може, коли захоче, влаштувати кінець світу чи зробити предмети вдвічі більшими, і знаю, що я відвернулась і пішла додому, так і не наповнивши свого глека, і в той день більше не виходила. Я жила, огорнута туманом очікування, намагаючись не думати і не згадувати. Я тихенько ходила будинком, полем, садом. Майже нічого не їла. Іноді сусіди залишали їжу на вбитому в стіну гаку, і вночі я її забирала. Одного разу, коли в двері загрюкали дужче і наполегливіше, ніж завжди, і донеслась голосна чоловіча розмова, я почула, як сусіди вийшли на вулицю і сказали, що в будинку нікого нема. Коли спитали, чи це дім мого сина і чи не жила я в ньому, сусіди відповіли, що так, але зараз будинок порожній і замкнутий, і до нього вже давно ніхто не наближався. Я стояла за зачиненими дверима і слухала — беззвучно, майже не дихаючи.
Я чекала. Минали тижні. Іноді я чула новини. Я знала, що він не повернувся в гори, і знала, що Лазар усе ще живий і про нього, певна річ, говорять на кожному розі і біля кожного колодязя — скрізь, де збираються люди. Я знала, що тепер люди очікують на Лазаря біля його будинку, сподіваючись хоча б поглянути на нього, що ніхто його вже не боїться. Настало роздолля для пліткарів і базік, ширилися різні чутки, постійно з’являлися нові оповідки — правдоподібні та неймовірно перебільшені. Я жила майже у повній тиші, але якимось чином метушня, що нею було просякнуте саме повітря, повітря, у якому мертві воскресають, вода перетворюється на вино і навіть морські хвилі приборкуються під ногами людини, цей загальний неспокій пробирався в мої кімнати, наче всепроникний туман, як усюдисуща вологість.
* * *
Я чекала на Марка, і він прийшов. Я чула, як спочатку він стукав, а потім питав у сусідів, де я є. Я відчинила йому, коли вже сутеніло, але не запалила лампи. Вже більше місяця я її не запалювала. Я посадовила Марка за стіл, запропонувала йому води і фруктів і попросила розповісти мені все, що він знає. Він сказав, що прийшов сповістити про одну річ, і я маю бути готова до найгіршого. Він сказав, що рішення вже прийнято. Після цього він замовк, і я подумала, що мого сина вишлють чи заборонять з’являтися на вулиці, чи виступати перед людьми. Раптом неочікувано для самої себе я схопилась і кинулася до дверей — аби вийти і не чути того, що він скаже. Та було пізно. Слова Марка прозвучали спокійно і чітко:
— Його розіпнуть.
Я повернулась і поставила єдине можливе питання:
— Коли?
— Скоро, — відповів Марк. — Він повернувся до столиці, і має ще більше послідовників. Влада знає, де він, і може схопити його будь-якої хвилини.
А потім я поставила безглузде питання, та не спитати я не могла:
— Чи можна якось цьому завадити?
— Ні, — сказав він, — але тобі треба звідси піти ще до світанку. Вони будуть розшукувати всіх його послідовників.
— Але я не є його послідовницею, — сказала я.
— Повір мені: за тобою прийдуть. Тобі треба йти.
Навіть не сівши, я спитала, що збирається робити він.
— Я піду прямо зараз, але назву тобі будинок у Єрусалимі, де ти будеш у безпеці.
— Де я буду в безпеці? — спитала я.
— Зараз ти будеш у безпеці в Єрусалимі.
— А де мій син?
— Біля Єрусалима. Уже вибрали місце для страти. Неподалік від міста. Якщо у нього і є шанс урятуватися, то він — у Єрусалимі, але мені сказали, що шансів немає, і вже давно. Вони вичікують.
Я бачила розп'яття тільки раз. Римляни стратили на хресті одного зі своїх. Я стояла досить далеко і пам'ятаю, як подумала, що ця страта — наймерзенніше, найстрашніше з того, що роблять люди. І ще я думала, що мені вже багато років, і я стаю дедалі старішою, і що, можливо, мені пощастить, і я не побачу нічого подібного до самої смерті. Ця страта надовго закарбувалася в моїй пам'яті, аж я ще тривалий час здригалася з жаху. Я намагалась думати про інше і забути цю невимовно моторошну картину, картину безмежної жорстокості. Але як саме наставала смерть, чи кололи людину списами й мучили, поки вона висіла на хресті, чи вона повільно вмирала від сонця й спеки, я не знала. Зі всіх думок, що набігали, ця стосувалася мене найменше. Я була певна, що більше такого ніколи не побачу і що це мене ніяк не обходить. Раптом я спитала у Марка, скільки триває страта, неначе вона була не чимось винятковим, а цілком звичайною справою. Він відповів:
— Іноді — декілька днів, іноді — кілька годин. По-різному.
— А від чого це залежить? — спитала я.
Читать дальше