Колм Тойбин - Завіт Марії

— Жінко, що маю робити з тобою? — спитав він, а потім повторив голосніше, так, щоб усі чули.

— Жінко, що маю робити з тобою?

— Я — мати твоя, — сказала я.

Але він уже заговорив з іншими, бундючно і загадково, дивними і гордими словами, розповідаючи про себе і про своє призначення. Я чула, як він сказав, я чула і бачила, як схилились голови при цих словах, я чула, як він сказав, що він — син Божий.

Коли ми сіли, я подумала, що, можливо, він обмірковує мої слова, що коли з’являться наречені, я вийду і буду на нього чекати, та час ішов, і все більше і більше людей підходило, щоб доторкнутись до нього, і ми дізналися, що надворі стоїть велика кількість народу, і я зрозуміла, що він мене навіть не чув. Він був такий збуджений, що не чув нікого. А коли з’явились наречений з нареченою і почалися привітання, я стала думати, що робити далі. Я вирішила залишитись і чекати на іншу слушну нагоду, можливо, коли стемніє або рано-вранці ми зможемо опинитися наодинці, і тоді він почує моє попередження. А потім, знову поглянувши на нього, я ясно зрозуміла, якими дурними здадуться йому слова покірливої та обмеженої жінки, котра вважає, що знає більше за нього. Мені дуже захотілося, щоб Марк був поруч, але, глянувши на двері, я зрозуміла, чому він пішов: той чоловік, душитель, і досі стояв там уже в гурті кількох здорованів, котрим він показував на когось у натовпі. Цієї секунди він перехопив мій погляд, і я злякалася дужче, ніж коли почула слова про сина Божого: я зрозуміла, що не втратила можливості забрати свого сина, ні, у мене ніколи й не було такої можливості, ми всі були приречені.

Я майже нічого не їла і не пам’ятаю, що там була за їжа. Хоча ми з сином просиділи поруч понад дві години, ми не розмовляли. Зараз це здається дивним, але нічого дивного в нашому мовчанні не було. Атмосфера була такою напруженою, а істеричні крики з вулиці — такими голосними, що було не до простої розмови — слова значили б не більше, ніж крихти на підлозі. Як Лазар був огорнутий з усіх боків пеленою смерті, наче непроникним для інших убранням, так і мій син був охоплений особливим відчуттям, відчуттям оп’яніння життям, чистим, як небо вітряного дня, стиглим, як плоди на деревах, що очікують, коли їх зірвуть, відчуттям безмежності своїх сил, свого дару. У ньому нічого не залишилося від малюка, яким я його пам’ятаю, чи від підлітка, котрий був щасливий бачити мене ранками, коли я приходила до нього потеревенити. Тоді він був прекрасний, ніжний і повний бажань. Тепер у ньому не залишилось ніякої ніжності, він став утіленням мужності, впевненості в собі і випромінював сяйво. Так, сяйво, світло, тому не було нічого, про що ми могли б поговорити у ці дві години, така розмова була б розмовою з місяцем чи зорями.

Якоїсь миті я помітила, що гостей стало ще більше і вся увага прикута до нашого столу, а не до столу наречених. Я помітила, як Марта і Марія попід руки вивели, майже винесли, Лазаря, помітила, що душитель і досі тут, але тепер я старанно уникала його погляду. І тоді здійнявся галас, що не вистачає вина, і кількоро людей підійшло до нас. Ці гості прийшли недавно, вони були збуджені, на їхніх обличчях читалися віра і благання, а в голосах звучали істеричні нотки. Люди ще голосніше стали викрикувати, що не вистачає вина, звертаючись чомусь до мене, наче я могла чимось допомогти. Я пильно подивилася на них, маючи надію збентежити, та вони кричали все голосніше, і тоді я зробила вигляд, що не чую. Можливо, я й випила кілька ковтків вина, але мені було все одно, закінчилось воно чи ні. Я подумала, що декотрим із людей, які стояли біля нашого столу, вина вже і так досить. Та мій син підвівся і попросив своє оточення принести шість кам’яних посудин із водою. Їх приволокли з дивовижною швидкістю. Я не знаю, чи була в усіх них вода, чи в якомусь із них було вино, та в тому, що стояв біля мене, точно була вода. Почався галас і безлад, ніхто не зрозумів, що сталося, поки не почулися голоси: «Він перетворив воду на вино!» Гості просили нареченого і його батька підійти і покуштувати нового вина, і один із них сказав, що дуже дивно і незвичайно для господаря берегти добре вино наостанок. Звідусіль почулися схвальні вигуки, і всі почали захоплено плескати в долоні.

Ніхто не помітив, що я не поділяла загального захвату. Але якимось чином колотнеча навкруги зачіпала й мене, наче моя присутність допомогла перетворити воду на вино. Коли хвилювання вляглося і більшість гостей посідали на місця, я наважилась заговорити ще раз. Я збиралася повторити те, що вже казала, але зробити це більш переконливо й наполегливо.