Колм Тойбин - Завіт Марії

Тільки-но ми увійшли, мене зразу відвели вбік і посадили за довгий стіл під навісом, поруч із Марком, котрий, здавалося, чекав на мою появу. Марк сказав, що залишитися не зможе, бо бути поруч із нами тепер небезпечно, і показав на постать, що недбало розташувалася біля входу. Ми пройшли повз того чоловіка, коли заходили, але я його не помітила.

— Стережися його, — сказав Марк. — Він — один із тих, хто служить і юдейській, і римській владі, вони йому платять. Він має маслинові гаї по всій долині, безліч слуг і помічників, у нього розкішний будинок. Він майже не виїздить із Єрусалима, хіба що навідати свої володіння. Це — людина без совісті, найнижчого роду, саме для таких тепер настала пора. Він розбагатів не тому, що розумний, а тому, що вміє душити безшумно, не залишаючи слідів. Раніше його використовували для цього, але зараз у нього інше завдання. Він вирішуватиме, як учинити, і його послухаються. Він нікого не пожаліє. Те, що він тут, означає, що ви пропали, коли не будете дуже обережними. Вам треба якомога швидше повернутися додому. І тобі, й твоєму синові. І ти, і той, за ким вони так уважно стежать, маєте піти ще до початку свята, і буде краще, коли він змінить свою зовнішність, щоб його не впізнали. Ні з ким не розмовляйте, не зупиняйтесь, і нехай він не виходить із дому кілька місяців, а краще — кілька років. Це — єдина ваша надія.

Марк підвівся і підійшов до невеликої компанії за іншим столом, а потім зник. Я сиділа одна, тепер знаючи, що людина біля дверей за мною стежить. Мені він здався дуже молодим і сумирним, майже цнотливим, з ріденькою борідкою, що ледь почала пробиватися на худих вилицях і слабкому підборідді. З його вигляду не можна було припустити, що він здатен хоч комусь нашкодити. Виказували хіба що очі: він зупиняв погляд на людях і предметах, намагаючись не пропустити найменшої дрібниці й усе запам’ятати, а потім переводив погляд далі. Але його погляд не був людським, на його обличчі не відбивалося ніяких думок, навіть байдужості, воно було відстороненим і тупим. На секунду наші очі зустрілись, але я зразу відвернулась і якийсь час дивилася тільки на Лазаря.

Лазар, без сумніву, вмирав. Він повернувся в цей світ тільки для того, щоб сказати йому останнє «прощавай». Він нікого не впізнавав, насилу міг піднести до рота склянку води чи проковтнути маленький шматочок хліба, розмоченого сестрами. Здавалося, він тривко вкорінився в іншому світі й дивився на сестер, як на незнайомців на ринку чи на вулиці. Він поринув у безмежну самоту, ніби, провівши чотири дні в могилі і воскреснувши, він пізнав щось таке, що позбавило його спокою, відчув, побачив чи почув щось таке, що наповнило його винятковим болем, що неймовірно його налякало. Він не міг розповісти про те, що знає: можливо, для цього просто не було слів. Якими словами можна таке описати? Я дивилася на нього і розуміла, що це, чим би воно не було, ошелешило його, що отримане ним знання, все, що він побачив чи почув, запало йому глибоко в душу, увійшло у його кров і плоть.

А потім насунув натовп — такий я бачила тільки раз, під час голоду, коли зрідка привозили хліб, і його завжди не вистачало, і люди намагалися продратися крізь натовп, а натовп усе насувався суцільною масою. Я вже зрозуміла, що народ, який зібрався на вулиці, прийшов зовсім не на весілля. Я знала, задля кого вони тут, і коли він з’явився, то налякав мене більше, ніж Маркові перестороги.

Мій син був одягнений у коштовні шати і тримався так, наче носив їх по праву. Його туніка була з невиданої тканини синього, майже пурпурового кольору, котрого я ніколи не бачила на чоловіках. Здавалось, він став трохи вищим, але так тільки здавалось через ставлення до нього оточуючих, його послідовників, тих, що прийшли з ним. Ніхто поряд не мав такого одягу, ніхто так не сяяв. Йому знадобився якийсь час, щоб підійти до мене, хоча він ні з ким не говорив і ні разу не зупинився.

Коли я підвелася, щоб його обійняти, він здався мені чужим і дивно урочистим і величним, і я зрозуміла, що говорити треба зараз, дуже тихо, доки не підійшли інші. Я притисла його до грудей.

— Ти — в небезпеці, — прошепотіла я, — за тобою стежать. Коли я вийду з-за столу, трохи зачекай, а потім іди за мною. Нікому нічого не кажи. Нам треба йти, забиратися звідси якомога швидше. Коли з’являться наречені, я вийду, ніби подихати повітрям, і це буде сигнал. Іди за мною. Нікому не кажи, що йдеш. Іди один.

Не встигла я закінчити, як він відсахнувся від мене.