Колм Тойбин - Завіт Марії

— Ти — в страшній небезпеці, — почала я, але тут-таки змовкла, бо побачила, що всі слова є марними. Я швидко встала, наче хотіла відійти тільки на хвилинку, вийшла з кімнати і пішла до будинку Міріам. Я взяла свої речі і рушила назад до Назарета.

Тоді мені здавалося, що нічого гіршого бути вже не може — коли я підійшла туди, де сподівалася побачити караван, що прямував би додому, ніякого каравану не було. Спитати було ні в кого, ніякого накриття не було теж. І тому я залишилася чекати там під палючим сонцем. Згодом я помітила маленьке деревце і сіла в його тіні, та коли пустився дощ, деревце не врятувало. Небо було таким синім, день — таким спекотним, що різкої зміни погоди я зовсім не очікувала. Почалася злива, повіяв вітер. Мені не було куди сховатися. Я зробила, що змогла: накрилась і скулилась клубком під деревом. Довелося довго чекати. Потроху почали збиратися люди, хоча дощ і грім не припинялися. Хтось сказав, що караван буде, та іншого місця, щоб його дочекатися, нема. І я залишилася, хоч і промокла до нитки, іншого вибору в мене не було. Я знала, що в моєму мішку лежить суха одежа, і сподівалась переодягтися, коли скінчиться дощ. Чекати довелося всю ніч. Я не була голодна — бо там був торговець їжею. Поступово дощ ущух, я змінила одяг і, мабуть, заснула. Прокинулась я від реву худоби та людських голосів. Вирушили ми вже перед світанком. Я не знала, що робитиму вдома, але на початку свого шляху думала, що в мене немає вибору. Насправді вибір був, був завжди, від тієї самої хвилини, як я встала з-за столу: я могла повернутись.

Ми йшли і йшли, і часом я замислювалась, чи не повернутись мені, чи не попросити зупинитися, чи не дочекатися зустрічного каравану, з котрим можна піти назад, туди, звідки я втекла. Навіщо? Для чого? Можливо, щоб бути там і бачити те, що бачили інші. Можливо, аби бути поруч — коли мені дозволять бути поруч. Ні про що не питати. Просто дивитися. Знати. Тоді я не могла висловити свої почуття. Та ці думки не полишали мене всю дорогу. Ми рухались уже доволі довго, і я зрозуміла, що пора зважуватись. Під час однієї зупинки я побачила вдалині зустрічний караван, із яким могла б повернутись, але коли він наблизився, вирішила не проситися з ними. Я пройду до кінця, повернуся додому.

Я думала, що повернуся в тишу власного дому, де мене ніхто не турбуватиме. Я спробувала викинути з голови все, що бачила і чула. Я повернулася до звичного життя: зранку, як завжди, молилась, потім ішла по воду, годувала худобу, працювала в саду і раз на кілька днів виходила набрати трісок і дров для печі. Мені потрібно було дуже мало. Спекотними днями я сиділа сама в затемненій кімнаті й не відчиняла дверей, коли хтось стукав. Я не відчинила, навіть коли прийшли троє старійшин із синагоги і почали кликати мене і голосно грюкати в двері. Коли наставала ніч, я лягала в ліжко й інколи засинала. Мало-помалу я зрозуміла, що мій дім виділяють серед інших, що за мною слідкують, дивляться, як я доглядаю кіз, годую курей. Коли я йшла по воду, люди біля криниці розступались, пропускали мене з моїм посудом, не казали ні слова в моїй присутності. Коли я тихенько заходила в синагогу, жінки відсувалися, поступаючись мені місцем, і ніколи не сідали поруч. Але дехто все ж таки зі мною заговорював, і тоді я дізнавалася новини. Це був дивний час, коли я намагалась не думати, не давати волі уяві, не мріяти і навіть не згадувати, але думки приходили, як непрошені гості, і вимагали часу, часу, який потрібен, аби перетворити беззахисне немовля на маленького хлопчика, з усіма його страхами, невпевненістю і дитячою жорстокістю, а потім — на юнака, вже майже чоловіка, з власними словами, думками і таємними почуттями.

Пізніше час перетворив його на дорослого чоловіка, що сидів зі мною поруч на весіллі в Кані, що не звертав на мене уваги, нікого не чув, чоловіка, повного сили — і ця сила, здавалось, не залишала місця спогадам про те, що колись він потребував мого молока, моєї руки, що підтримувала його, коли він робив перші кроки, мого голосу, що заспокоював його перед сном.

Дивно, що тепер, коли він випромінював силу, я любила його ще дужче і хотіла захистити більше, ніж коли він був малим і слабким. Не те щоб я бачила його наскрізь і не вірила, що він і насправді сильний, і не те щоб я досі вважала його дитиною. Ні, мені було ясно, що він насправді має силу і ця сила нікуди не зникне. Та мені здавалося, що ця сила з'явилася раптово і нізвідкіль. І вдень чи вночі всі мої думки були тільки про те, як його вберегти, і моя любов ставала все більшою. Любов до нього, хай ким він тепер був. Я думала, що не слухаю чуток, та якісь розмови на вулиці чи біля колодязя все ж до мене долітали, і я дізналася, що його послідовники сіли в човен і відпливли. Вони відпливли, коли мій син пішов у гори, коли він не захотів залишатися з ними, коли він не пішов зі мною, хоч я його і благала, а залишився сам. Мабуть, він теж щось помітив і відчув небезпеку. Його послідовники, як мені сказали, знайшли на березі старий човен і чомусь попрямували до Капернаума. Було темно, раптом здійнявся сильний вітер, на морі з'явились великі хвилі. Переповнене суденце борсалося в хвилях і наповнювалося водою, і всі думали, що от-от потонуть. І тоді, сказали мені, він з'явився їм у місячному сяйві і пішов, як запевняли мене сусіди, по воді, як по рівній твердій землі. І своєю могутністю приборкав хвилі. Він зробив те, що ніхто не подужав. Мабуть, там були ще й інші історії, і можливо, я цю чула не до кінця, а може, там іще щось трапилось, чи вітру не було, чи він змусив його стихнути. Не знаю. Я про це не думала.